«Т-34 — самый массовый и, по мнению большинства специалистов, лучший танк периода Второй мировой войны. Свой первый бой Т-34 принял в июне 1941-го и вызвал шок у врага своим превосходством над всеми немецкими танками. Не в состоянии противопоставить ничего подобного, в Германии всерьез рассматривали вопрос о выпуске для Вермахта копии Т-34. Непрерывно совершенствуясь, Т-34 выпускался на протяжении всей войны и стал основным танком Красной Армии — символом Великой Победы» - так аксіоматично заявлялось і заявляється до цього часу як в роки СРСР так і російськими численними «маститими» істориками і диванними «фахівцями».
Чи так це?
Давайте подивимось. При цьому спробуємо порівняти Т-34 з його німецьким суперником Panzer III. Ці машини розроблялись приблизно в один період і є по суті аналогами за завданнями, які необхідно було виконувати на полі бою, хоча слід зазначити що Т-ІІІ все ж позиціонується більше як легко-середній танк.
Виходячи з характеристик на папері - Т-34 явно краще. Навіть з відстані в півтора кілометри 76-мм бронебійний снаряд Т-34 має більшу пробивну силу, ніж Panzergranate 39 Panzer III з відстані в 100 метрів. Крім того, у нього була набагато вища вибухова сила, ніж у німецької 50-мм гармати. Зрештою, 50-мм снаряд був значно меншим і легше — близько 2 кг, тоді як 76-мм снаряд важив близько 6 кг.
Звичайно, слід додати, що у німців був і Panzergranate 40 — високошвидкісний бронебійний снаряд із вольфрамовим сердечником. На дистанції 100 метрів його пробивна здатність була вищою, ніж у звичайного снаряда і чим у Т-34 - тобто 94 мм. Тим не менш, це був спеціалізований снаряд, який зустрічався досить рідко. Поставки його у війська були вельми скромними, і більшість німецьких танків до літа 1941 отримало всього по п'ять снарядів цього типу.
Однак 1,5 км. на папері це зовсім не те що реально можливо на полі бою. Чому?
Оптика радянських танків була нижчою якістю, ніж у німецьких, тому ймовірність влучення була нижчою. Німецькі танки були оснащені оптичними прицілами з коефіцієнтом збільшення, аналогічним радянському. Однак зона огляду у Panzer III становила від 23,5 до 25 градусів, тоді як у Т-34 лише 14,5 градусів. Це означає, що з однакової відстані радянський баштовий стрілець бачив через приціл лише третину зони, яку бачив його німецький суперник.
Проблема посилювалася ще й тим, що радянський приціл пропускав лише 39% світла, був жовтуватого чи зеленкуватого кольору, часто з бульбашками повітря. В результаті при гарному освітленні радянські танкісти могли вести вогонь з відстані близько 800 метрів, тоді як німці з 1 500 метрів. Що вже казати за сутінки чи погану видимість.
При чому це стосувалось фактично всіх членів екіпажу. До речі в Т-34 члени екіпажу біли фактично смертниками. Лише два люки на 4 члени екіпажу, при цьому баштовий люк часто заклинювало в результаті… Отож.
Крім того, впоратися з відсутністю нормальних прицілів не вдавалося ніяк. Погана конструкція люків у Т-34 не дозволяла командирам танків їхати, висунувши голову. У результаті німці швидко адаптувалися. Влітку 1941 року в німецькій брошурі з інструкціями з протидії радянським танкам рекомендувалося стріляти по них зі звичайних кулеметів, починаючи з відстані 800 метрів, щоб змусити їх задраїти всі люки.
У Т-34, на відміну від Panzer III, не було тримісної башти. Тому командирові Т-34 доводилося виконувати обов'язки, не пов'язані безпосередньо з управлінням танком або виявленням противника, що ще більше знижувало ефективність виявлення і взаємодії з іншими танками.
Справді революційним було використання похилої броні в Т-34, що подвоювало її захисну ефективність без збільшення ваги машини. Але, що ж тоді, лише радянські інженери до неї додумались? Зовсім ні. Такий принцип захисту використовувався ще у Першій світовій війні (французький FT чи німецький A7V). Втім при конструюванні броньованої машини завжди доводиться робити вибір, оскільки, коли нахиляєш броню всередину, це зменшує об’єм внутрішнього простору, а значить менше місця для членів екіпажу і боєприпасів. Саме тому в Т-34 одним з недоліків вважалось довга перезарядка гармати. Спробуйте в тісному просторі розвернутись.
До речі, це впливало і на розташування паливних баків (у бойовому відділенні), що явно не сприяло виживанню екіпажу у випадку враження. Так дослідженнями спецлабораторії наркомату озброєнь №101-1 у 1944 році за підсумками вивчення результатів боїв на Курській дузі влітку 1943 р. було встановлено: «Огляд комісією на базах СПАМ 72 знищених у ході боїв на Курському виступі бойових машин показав, що більшість із них (68%) знищено пожежею, що виникла внаслідок розгерметизації паливного бака та подальшого займання дизельного палива».
Ще одна проблема була в тому, що в Радянському Союзі досить довгий час для лиття башт Т-34 використовувалася сталь не найкращої якості. Та й інші броньові листи та якість виготовлення Т-34 найчастіше були невисокими. Метод зварювання з проплавленням основного металу відрізнявся від німецького підходу і міг серйозно знизити якість броні.
При цьому через перегрівання броні навколо зварних швів і вигоряння в ній вуглецевих і легуючих елементів міцність броні падала в два-чотири рази. В результаті 37-мм бронебійні снаряди могли пробивати лобову частину корпусу перших Т-34 в районі носової перекладини і в інших місцях стику зварних частин. Іноді зварювання призводило до тріщин всередині броні.
Що ж у підсумку. Чи такий вже непробивний був Т-34 у 1941 році? Радянські статистичні дані про втрату Т-34 з червня 1941 року по вересень 1942 року свідчать: «4,7% з них підбиті 20-мм снарядами, 10% - 37-мм снарядами, 61,8% - 50-мм, 1% - 75-мм снарядами, 3,4% - 88-мм снарядами і 2,9% - 105-мм снарядами». Втім можливо 20-мм снаряди були саме тими 50-мм підкаліберними набоями з вольфрамовим осердям. Тим не менш бачимо, що основною силою знищення Т-34 була 50-мм гармата.
А що з мобільністю? Звертаємось до паперу. Максимальна швидкість Т-ІІІ - 40 км/год., натомість у Т-34 - 55 км/год. Окрім того у німця більше питомий тиск на грунт і менше співвідношення потужності на тонну (14 проти 18 к.с. у Т-34).
Але знову впираємось в нюанси. У Т-34 були проблеми з повітряним фільтром і системами охолодження, і це обмежувало його можливості влітку. Наприклад, з 1941 по 1943 рік, коли температура повітря підіймалась вище 25 градусів, двигун Т-34 перегрівався через 12 хвилин роботи на потужності в 400 кінських сил. У цих умовах він міг безперервно видавати лише 315 кінських сил, а це обмежувало швидкість танка стелею в 30 км/год.
Восени 1942 року американські інженери оцінювали конструкцію одного з радянських Т-34. Висновки були категоричні: «Перевірили очисник повітря. Тільки саботажник міг сконструювати такий пристрій. Фільтр з механічної точки зору виготовлений вкрай примітивно: в місцях точкового електрозварювання метал пропалено, що веде до витікання масла».
Окрім того великою проблемою, особливо на початку війни, була коробка передач. Водію доводилось переключати її обома руками, чи навіть ногами і разом зі стрілком-радистом. Тому часто на полі бою танк пересувався лише на першій швидкості і лише по прямій.
В СРСР ніхто і ніколи не звертав увагу на комфортну роботу підлеглої популяції, в даному випадку танкового екіпажу. У підсумку окрім самих людей страждала і ефективність виконуваної ними роботи. Зокрема так звана «підвіска Крісті» з однієї сторони давала певні переваги (додатковий захист за допомогою великих коліс, збільшений термін служби тощо), але займала більше місця в танку (а значить його було менше для екіпажу і боєкомплекту) і одною з головних проблем для танкістів була відсутність амортизаторів. Але ж ми знаємо, для СРСР - люди то не головне.
Останній фактор, який безпосередньо впливає на результат бою – це комунікація. В теорії радянська система радіозв’язку видається кращою. Теоретична дальність зв’язку - 25 км без руху і до 18 км. у русі, тоді як у Т-ІІІ - до 3 км. у русі в голосовому режимі. Але фактично радіозв’язок був лише на одному танку з взводу (4 машини), інші користувались сигнальними прапорцями і ракетами. НУ так, спробуйте скористатись прапорцями в ході бою)) І це був разючий контраст з німецькими танками, які мали щонайменше приймач і таким чином могли отримувати накази, тоді як командири взводу і вище мали вже двосторонній зв'язок.
Поряд з цим радянська радіостанція 71-ТК-3, хоча теоретично мала заявлену дальність до 15 км, на практиці дальність в русі становила близько 6 км, і, як сказав один танкіст, „ця система складна і ненадійна”. Дуже часто виходила з ладу, і полагодити її було непросто.
У Т-34 система внутрішнього зв’язку обмежувалась командиром і водієм, хоча в реалі відомо, що командирові часто доводилось управляти водієм за допомогою власного чобота). Один водій-механік, який воював на Т-34, згадував: «Зв'язок здійснювався ногами. Тобто у мене на плечах стояли чоботи командира танка. Він штовхав мене в ліве або праве плече, щоб показати, куди повертати. А якщо треба було зупинитися, він стукав мені по голові». Натомість в Т-ІІІ внутрішній зв'язок був у командира, водія, і радиста. А в 1941 році внутрішнім зв’язком був охоплений і навідник
Серйозно в СРСР покращилися справи зі зв'язком лише у 1943 році, коли на 100% танків стали встановлювати досить сучасні радіостанції 9Р та переговорні пристрої ТПУ-3біс.
Тож бачимо у 1941 році результат був явно не на користь радянського танку. А як було з кількістю? Перед початком війни СРСР лише у військах мав більше 1000 Т-34, тих самих найновіших і передових, тоді як Т-ІІІ на Східний фронт було направлено у кількості 976, частина з яких були обладнані 37-мм гарматою.
Як підсумок маємо найбільшу танкову битву в трикутнику Дубно-Броди-Луцьк у червні 1941 р., в якій з радянського боку брало участь більше 3 тис. танків. При цьому лише Т-34 було за різними даними від 300 до 800 одиниць. У боях приймали участь також і інші нові танки СРСР, такі як КВ-1 та КВ-2. Радянській танковій армаді, яка мала намір «наступати в напрямку Любліна», протистояли 800 німецьких танків та САУ, з яких нових PZ-III та PZ-IV – 450. Результат? Який може бути результат за відсутності будь якої керованості військами та узгодженості дій? А також відсутності розвідки, нестачі пального і боєприпасів. Та ще постійних вимог Москви «відкинути ворога за державний кордон», «ні дня спокою окупантам».
Тож безповоротні втрати радянських військ в битві - 2648 танків. Всього втрати Південно-Західного фронту в прикордонній битві (22 червня — 6 липня) - 4381 танк.
Безповоротні втрати в 1-ї танкової групи вермахту до 5 липня 1941 року — 85 танків (і 200 в майстернях); втрати 1-ї танкової групи в живій силі на 6 липня 1941 року 3 817 осіб, в тому числі убитими 905 чол.
На один підбитий німецький танк припадало 21 радянських.
Так, у подальшому до конструкції Т-34 було внесено ряд суттєвих конструктивних змін. Але головним плюсом цієї машини була її простота у виготовленні і налаштований масовий випуск. Навіть спроби перейти на новіші моделі протягом війни, як то Т-34М, Т-43 чи Т-44, наштовхуючись на необхідність зупинки і переобладнання виробництв, обнулялись в зародку. Саме тому Т-34, постійно модернізуючись, пройшов всю війну і став наймасовішим танком Другої світової. До речі Т-ІІІ був основою панцерваффе лише до початку 1943 року.
Ну і останнє. Т-34 став яскравим прикладом вирішення військових завдань радянською і загалом російською імперською владою, для якої люди були не найвищою цінністю. Вислів «баби нових народять», який часто приписується «маршалу Перемоги» Г. Жукову, як його називає офіційна пропаганда, і прозваному солдатами «м’ясником», в дійсності увійшов в російський мовний вжиток ще в роки російсько-японської війни. Тож втрати радянської бронетехніки з 1941 по 1945 рік складають 83500 одиниць, або 76,8% радянського ресурсу, що в 3,5 разів більше ніж німецької бронетехніки. Радянське командування продовжувало воювати кількістю, як техніки, так і людей.
Чи змінилось щось сьогодні? Про «м'ясні» штурми під Бахмутом, гадаю, знають всі. Історія продовжується, і, як свідчать факти, росіян нічому не вчить.
