XVII століття було століттям кризи Російської Церкви. У період після Смути в церковне життя росії увійшли такі вади, як відсутність проповідей у церквах, неприпустимі спотворення в богослужінні, невігластво та обрядовість духовенства та парафіян, ворожа недовіра до освіти. Цей стан справ спробував змінити патріарх Нікон. Проте задумані ним реформи були по-справжньому не здійснені. Увійшовши в русло суто обрядових змін, вони фактично призвели Церкву до розколу.
Вже Никон і оточуючі його члени гуртка ревнителів церковного благочестя (боярин Федір Ртищев, прот. Стефан Вонифатьєв), у певному сенсі відчуваючи свою самотність у росії, знаходили родинні їм душі в Малій Русі, як тоді вони називали Україну, та, власне і українські ієрархи досить часто використовували .
У XVII ст. московських ревнителів церковного благочестя приваблювала в малоросах їх освіченість, яка поєднувалася з живою щирою релігійністю, що сформувалася внаслідок протистояння із Заходом.
У другій половині XVI ст. Київська митрополія, що включала всю Південно-Західну Русь, пережила зустріч з агресивно налаштованим, але переважаючим її в християнській науці та освіченості католицьким Заходом. Замкнутися в собі (як це зробила Москва) виявилося тоді для Києва неможливо, тому було вирішено бити ворога його ж зброєю: розвитком науки, піднесенням книжки та освіти. У ряді братств, створених для захисту православної віри від наступу католиків, запроваджується латинська мова та викладання на зразок єзуїтських училищ. Остаточно цей підхід тріумфує у зв'язку з діяльністю митрополита Петра Могили (очолював Київську митрополію у 1633-1647 рр.).), засновника знаменитого Києво-Могилянського колегіуму (1632).
Все це і стало головною причиною виклику малоросійського духовенства в Московську Русь при бояринові Ртищеву, а потім Ніконі, новгородському митрополиті і згодом, з 1652 р., патріархові. Ми знаємо також, що саме Нікон наполіг на необхідності прийняти під царську руку Малоросію в 1653 році, чому до того активно противився сам цар Олексій Михайлович і бояри, що його оточували.
А в 1701 році архімандрита Новгород-Сіверського Спаського монастиря Димитрія, сина простого козака Макаріївської сотні Київського полку, за указом Петра I викликають до Москви для зайняття Тобольської кафедри. І хоча Димитрій, у результаті, на цю, призначену йому Петром кафедру, так і не потрапляє, він стає одним із головних, за словами дореволюційного церковного історика К. В. Харламповича, «початківців нового періоду», другим після Стефана Яворського проповідником та вчителем Московської Русі».
У 1705 у Великоросії було вже шість архієреїв-малоросів: Стефан Яворський у Рязані, Димитрій Туптало у Ростові, Філофей Лещинський у Тобольську, Юстин Базилевич у Білгороді – всі митрополити, – а також архієпископи: Сильвестр Крайський у Арені. Всього ж з 1700 по 1721 у Великоросії працювало 15 архієреїв південноруського походження, а до 1762, часу царювання Катерини, 70 з 122.
З 1700 року, невдовзі після смерті патріарха Адріана під керівництво українців потрапляє з царської волі і Московська академія, що знаходилася неподільно у тому веденні до середини XVIII в. Українці справді змогли активно сприяти духовній просвіті Московії. За словами Харламповича, вони «за допомогою армії своїх земляків» «підняли освіту в великоросійському народі, завели освічене духовенство, організували школу, проповідь і місію всередині Росії і в Китаї, покращили богослужіння, усунули багато безладів у церковному житті, забезпечили. освіченим духовенством армію, флот та закордонні наші посольства».
Важливо те, що саме єпископи-українці, «здебільшого високоосвічені, видатні за моральними якостями», і стали тією величезною силою, яка рішуче сприяла піднесенню та влаштуванню церковного життя Московії.
«Україна... віддаючи... своїх найкращих синів Росії, тим творила Росію", - писав згодом із цього приводу Василь Зіньківський, російський релігійний філософ, богослов, культуролог.
Немає коментарів:
Дописати коментар