БИТВА НА КАЛЦІ

 

800 років тому, 31 травня 1223 року на території сучасної Донецької області відбулась битва, яка на багато століть визначила долю Русі та її нащадків, українців.

 

Цивілізаційний натиск зі сходу.

Останньою хвилею Великого переселення народів стало (мабуть можна так стверджувати) нашестя монголів у євразійські степи. При чому це не було пересуванням самих народів, це була скоріше передача певного азійського коду управління масами, відносин з сусідами тощо. У підсумку в ході свого наступу на захід монгольське військо вбирало в себе племена і народи, при цьому залишаючись монгольським військом. І в результаті принесло у Східну Європу цілий ряд тих самих запозичень, з яких і розпочиналась країна, що перейняла кочівницьку традицію захоплення всіх земель, до яких може дотягнутись, держава, очолювана московською владою.

Серед запозичень, які увібрала в себе Москва (за версією історика Сергія Плохія):

- концепція, за якою вся земля належить правителю;

- структура боярської думи;

- система подвійної адміністрації, коли військову і цивільну владу в регіоні зосереджено в руках представника центру;

- інститут местничества, котрий статус особи на князівській службі узалежнював від статусу його сім’ї;

- надання землі на умовах військової служби (поместье).

Монголи також справили глибокий вплив на структуру і тактику московського війська. Всі ці інститути і практики, притаманні багатьом іншим східним землям аж до Китаю, сформували засадничі характеристики Московії як політичного, соціального й економічного організму. Врешті все це і розділило навіки ментально нащадків Русі і жителів Залісся, колись колонізованого Руссю, але так і не ставшого Руссю.

Втім поки що не про це.

 

Руїна Русі.

До того як перші монгольські вершники з’явились на берегах Дону Русь переживала період занепаду. Від великої східнослов’янської держави середньовіччя залишились уламки колишньої величі. Особливо це стало помітним після розорення Києва у 1169 році коаліцією з 11 князів, зібраною «першим великоросом» за В. Ключевським, володимиро-суздальським князем Андрієм Боголюбським та у 1203 році коаліцією смоленсько-чернігівських князів.

 

Звичайно, Київ, не зважаючи на відцентрові явища в руській державі, залишався якщо не політичним, то релігійним і культурним центром усієї Русі. Хто володів Києвом, той був Великим князем і претендував на верховенство у династії Рюриковичів. Саме тому стольне місто постійно ставало місцем міжусобиць Рюриковичів.

 

Лише протягом ста років з дня смерті Всеволода II у 1146 р. в Києві було: 47 князювань, 24 князів з 7 ліній та 3 династій; з того числа один засідав 7 разів, 5 — по 3 рази, 8 — по два рази. Щодо тривалості панування були: одно — 13 років, одно — 6 років, два — по 5 років, 4 — по 4 роки, 3 — по 3 роки, 7 — по 2 роки і 36 — однорічних.

Поряд з цим, велике князівство стало номінальним титулом, позбавленим реальної сили. Оволодіваючи Києвом, князі домовлялися з іншими претендентами й поступалися на їх користь Київською землею, віддаючи їм одне місто за другим. Врешті Київ опинився майже без земель.

По суті Київ мав би стати чимось на кшталт Риму в постримський час, в якому б зберігалась влада православної церкви, і культурний вплив на країни, що мали б вийти з лона Русі – умовні Залісся-Московія, Новгородська та Псковська республіки, ну і, звичайно, Україна-Русь.

Але до того….

 

Перша поява монголів у Приазов’ї

1222 року двадцятип’ятитисячне монгольське військо під проводом полководців Джабе і Субедея захопило Закавказзя та Північний Кавказ і вийшло до Північного Приазов’я. В битві на Дону монголи розбили об’єднане військо половців та аланів на чолі з ханом Кобяком.

 

Калка.

Половці відступили до Дніпра, і Кобяк звернувся по допомогу до свого тестя, галицького князя Мстислава Удатного зі словами: «Якщо не допоможете нам, то ми нині порубані були, а ви завтра порубані будете». З’їхавшись до Києва, князі Русі вирішили виступити у похід проти монголів, бо: «Краще б нам зустріти їх на чужій землі, аніж на своїй».

Були сформовані три групи військ: київська на чолі з князем Мстиславом Романовичем, чернігівсько-смоленська (очолив чернігівський князь Мстислав Святославич) і галицько-волинська на чолі Мстиславом Мстиславичем Удатним, головним ініціатором походу.

 

А що ж Залісся?

Іноді, коли бачиш на московитських пабліках фрази на кшталт «Вєлікая бітва, которую ми проігралі» хочеться задати питання, скільки володимиро-суздальських князів загинуло в тій битві, скільки воїнів з Ростова, Рязані, Коломни чи Ярославля загинуло? Ладно, не загинуло, так хоч участь брало?

Як виявляється «перші великороси» просто спостерігали збоку, бо навіть за наявності такої значної зовнішньої загрози, перед якою навіть половці спасували, князь суздальський Юрій Всеволодович обмежився наданням допоміжного загону свого племінника, ростовського князя Василька Костянтиновича, який і вирушив запізно, а невдовзі взагалі повернув назад. 

 

Може саме за це Юрій Всеволодович був канонізований РПЦ?

 

Може сил не було у Володимиро-Суздальському князівстві, чи якась інша біда змушувала місцевих князів так себе вести по відношенню до загальноруської загрози? 

 

Що тут скажеш. Можна згадати, що саме в цей час у 1222-1223 роках Юрій двічі посилав війська, відповідно на чолі з братами Святославом під Венден і Ярославом - під Ревель на допомогу естам, що повстали проти Ордену мечоносців, ходив війною на булгар, поневолював мордву, яка у підсумку через 15 років стала союзником монголів по їх другому пришестю на Русь.

Так що Залісся вже тоді було відірваним шматком від Русі і нехай не намагаються сьогодні московити побачити в собі щось руське.

 

Битва.

Тож коаліція 15 князів разом з ханом Кобяком у квітні 1223 року зібралась на правому березі Дніпра поблизу острова Хортиця. Не буду багато розписувати цю першу битву з монголами, про неї багато сказано. 

 

Зупинюсь лиш над причинами поразки, не зважаючи на певну рівність сил, що протистояли одна одній.

1. Руські князі не мали єдиного керівництва, діяли розрізнено без координації дій.

2. Отримавши певні успіхи, русичі не потурбувались про розвідку, захопились погонею і попались в пастку, так би мовити «на живця».

3. Обман зі сторони союзників, бродників, коли після триденної облоги монголами табору турово-пінців і киян, ватажок бродників Плоскиня цілував хрест, аби запевнити русичів у тому, що монголи нададуть їм можливість виходу з табору. Результатом стала різанина воїнів і бояр і страта князів...

 

Втрати руського війська були величезні — двоє з трьох фактичних головнокомандувачів (Мстислав Київський разом із двома турово-пінськими князями був страчений монголами, Мстислав Чернігівський з сином Василем і ще 4 князями загинули під час втечі), всього полягло 11—12 князів, десятки тисяч воїнів. Втрати монголів невідомі, але, зрозуміло, значно менші.

Для Русі Калка стала грізним попередженням, яке не було почуте — княжі чвари тривали, виснажуючи і без того помітно підірвані битвою ресурси князівств Русі. Натомість зросла роль Залісся, князі котрого не брали участі в кампанії 1223 p.

 

Чи зможемо ми сьогодні вчергове не наступити на ті кляті граблі?

Вакханалія, божевілля, чи просто потреба часу?

 

«По-русски говоря, это вакханалия, это безумие, к сожалению», — сказав Пєсков в інтерв’ю для програми кремлівського борзописця «Москва. Кремль. Путін». При цьому він додав, що тепер, за його думкою, «остается ждать, когда в Украине объявят, что больше нет украинского языка, а есть американский язык». Чому американська мова, а не, припустимо, болгарська, грецька, чеська, чи хоч румунська? НУ, самі розумієте, клоун воно і є клоун, завдання в нього таке, «піндосів» гнобити.

Тож, виходячи зі слів кремлівського блазня, сьогодні у стані «вакханалії і безумства» перебувають 9 з 16 помісних автокефальних Східних православних церков, зокрема, окрім Православної церкви України, сам Вселенський патріархат Константинополя, Александрійський патріархат, Антіохійський патріархат, Румунська православна церква, Болгарська православна церква, Церква Кіпру, Церква Греції, Автокефальна православна церква Албанії, та Православна церква Чеських земель і Словаччини. Ось така компанія «божевільних вакханок», на відміну від російської, ага.

Втім звернемось трохи до історії створення і запровадження новоюліанського календаря, того самого, що є «вакханалією і божевіллям» в очах Пєскова.

Всім відомо, що нині як міжнародний стандарт у світі використовується григоріанський календар, запроваджений у 1582 році Римським папою Григорієм ХІІІ, а в Українській народній республіці, як і в інших частинах Східної Європи - у 1918 році. І це зрозуміло, оскільки похибки в юліанському календарі за майже дві тисячі років існування досягли вже 13 днів.

 

Високосні поправки до дня весняного рівнодення за новоюліанським календарем

 

В той же час православний світ не міг, так би мовити, піти на поводу у католиків. Тому тема виправлення похибок у релігійному календарі досить довго натикалась на шалений опір православного кліру, і чого там гріха таїти, часто була способом опиратись експансії католицизму на схід Європи.

 

Але закінчення першої світової війни ознаменувалось утворенням цілого ряду нових держав, у тому числі, таких, які об’єднали общини православних і католиків, але в них досить сильною була негативна пам'ять про католицьку експансію. Таким, зокрема, було нововиникле Королівство Сербів, Хорватів та Словенців. І саме в цій країні стратегія уніфікації в рамках югославського панславістського проєкту вимагала пошуків спільної дати святкування Різдва і змусила церкву і урядові органи зайнятися календарною реформою. Тому сербський астроном Мілутін Міланкович розробляє на основі юліанського календаря новоюліанський, в якому «пропускається» 7 діб на 900 років, тоді як у григоріанському — 3 доби на 400 років. При чому у період від 1 березня 1600 року до 28 лютого 2800 року новоюліанський календар повністю збігається з григоріанським.

 

Вже у травні 1923 року у Вселенському патріархаті відбувся конгрес (зібрання) православних східних церков, скликаний патріархом Мелетієм IV. На ньому було обговорено календарне питання і прийнято рішення про реформу.

 

Попри різне тлумачення результатів конгресу, мовляв його представники не мали права виловлювати позицію своїх церков, а лиш свою приватну думку, навіть патріарх московський Тихон видає розпорядження ввести новий календар в РПЦ. 

 

Щоправда нині стверджується що «єго абманулі», а «народ решительно воспротивился этому нововведению». Народ, в Радянській росії, у 1923 році, чинив опір рішенню православного ієрарха? Ну ну… Може й так, ми ж пам’ятаємо «вакханалія і божевілля».

 

Хоч…, а як же бути тоді з Різдвом в календарі 1929 року? 

 

Але, нехай йому, повернемось до сучасності.

Повернувшись на пару років назад, можна згадати, як Православна церква України досить обережно ставилась до переходу на новоюліанський календар. Митрополит Єпіфаній спочатку заявляв, що на такий перехід можливо буде потрібно роки, чи навіть десятки років, оскільки традиція це дуже інертна штука, і ніхто не збирався її ламати на догоду чиновникам від української церкви.

 

Але це було до 24 лютого 2022 року. Що змінилось відтоді? Гадаю пояснювати не має потреби.

 

Слід додати, що календар, маючи обов’язковий, всезагальний характер та постійно повторюючись, є одним із найбільш дієвих інтегральних чинників для людських, зокрема етнічних, спільнот. Наприкінці XVI – на початку XVII століть й пізніше в Україні гостро стояло питання збереження етнічної самоідентифікації русинів-українців, «розрізнення» їх із поляками-католиками.

Сьогодні ж, як бачимо, вибір новоюліанського календаря лише сприятиме утвердженню української самоідентифікації в боротьбі тепер вже з російським імперсько-православним спрутом.

 

ПЕРША РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКА ВІЙНА?

 

Російський історик Васілій Ключевський писав „З Андрієм Боголюбським великорос вперше вийшов на історичну арену”. 

 

Звичайно про росію тоді ще й мови не було. Ба, більше, навіть про Україну також, хоча таке слово вже й торило собі шлях в староукраїнській мові. Але чому ж тоді Ключевський обзиває «великоросом» одного з Рюриковичів?

Пройдемо злегка по його біографії. Народився у Суздалі, син Юрія Долгорукого і половецької князівни. Вочевидь вже тоді половецькі гени стали домінантними у одного з численних нащадків Рюрика, і Андрія дуже вабила кочова традиція грабунку. Так після чергового «ісхода» з Вишгородського столу, видать розуміючи, що туди вже не повернеться, Андрій Боголюбський «прихопив» з собою Вишгородську ікону Богородиці, привезену згідно з літописом з Константинополя.

 

Доля, ліствиця і пов’язані з нею чвари поміж руськими князями, кидали Андрія Боголюбського по руським землям. Він був і князем вишгородським (двічі), і пересопницько-турівським, і суздальським, і володимирським. Але саме він став по суті першим з руських князів, які перестали поглядати на Київ як на власну перспективу.

Саме тому 1155 року без згоди батька залишив Вишгород (за діда-прадіда вотчину старших синів) і перебрався до Владимира-на-Клязьмі. А після смерті батька, витіснивши з Ростова і Суздаля молодших братів, став одноосібним правителем Володимиро-Суздальського князівства, по суті протиставивши себе Київському столу. Тож своєрідний рифт між Заліссям і Києвом позначив вже Андрій Боголюбський, Так, той самий «перший великорос» за визначенням Ключевського.

 

Про наміри Боголюбського відособитись від Русі з Києвом свідчить посольство останнього в Константинополь у 1162 році, щоб домогтись окремої митрополії у Владимирі. Тобто цим він намагався збудувати власний, окремішній від руського, ідеологічний конструкт. По суті сьогодні жителї Залісся мали б себе називати не росіянами (ну які ж бо вони росіяни, коли їхній предок відособився від Русі, заперечив свій зв'язок з Києвом?), а владимирцями, до прикладу, чи залісцями.

 

Про відмінність, вже ментальну, від русів свідчить і погром Києва 1169 року. Звичайно чвари поміж руськими князями були і раніше, як і захоплення ними стольного міста також. Але бралось воно на списа для того, щоб сісти самому переможцю в ньому і правити всією Руссю. Інша ж мета була у Андрія Боголюбського, коли він почав збирати князівську коаліцію. До речі, чи не дивним виглядає те, що до її складу увійшли князі, які були нащадками або свояками половецьких ханів? До того ж на чолі зведеного війська Боголюбський поставив свого сина, онука половецького хана Аепи.

Характерно, що оборону міста очолив волинський князь Мстислав Ізяславович. Чому характерно? Можемо спостерігати початок формування нового центру руської сили. Зважаючи на те, що з часом Київ почав перетворюватись на скоріше формальний центр, як культурний, ідеологічний і історичний символ єдності Русі, «матір міст руських», центр релігійної влади - в різних куточках Руської держави почали формуватись інші центри сили.

 

Ну Боголюбського, як ми вже зрозуміли, сьогоднішні московські пропагандисти з повним правом могли б назвати сепаром. Новгородська земля, за відсутності сильної київської влади, почала дрейфувати в сторону балтійського світу. Тому волинські князі, як найближчі до Києва, з повним правом могли претендувати на його захист. Тим більше, що саме Мстислав Ізяславович на великокнязівському столі успішно боровся з половецькою загрозою, зібравши у 1168 році антиполовецьку виправу з 13 удільних князів.

Тож Мстислав Ізяславович, захищаючи Київ, по суті ставав уособленням боротьби Русі проти кочівників степу, провідниками яких і стали війська Боголюбського.

Закономірним став результат захоплення Києва. До речі саме захоплення сталось тому, що за давньою традицією та за неписаними правилами Русі, кияни вважали, що новий князь прийшов правити столицею, тому, побувши трохи в облозі, вирішили далі не мучити себе, і покластися на милість переможців.

 

Знову мене не покидає дивне відчуття схожості ситуації, коли чув до та й навіть на початку вторгнення Московії в Україну, що росіяни і українці «адін народ», що мета росіян «васстанавіть законную власть» і «нам нє нада чужих тєріторій». При цьому дехто з українців (та й не мало) цьому щиро вірив… Результат? Сьогодні - вщент зруйновані Маріуполь, Волноваха, Мар’їнка, Авдіївка, Бахмут; більше 850 років тому – «милість» заліських переможців виявилася такою, що Київ два дні піддавався небаченому доти спустошенню, в результаті якого не було зроблено винятку ні для кого: ані для жінок, ані для дітей.

Як пише літопис: «І грабували вони два дні весь город — Поділ, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування нікому і нізвідки: церкви горіли, християн вбивали, а інших в'язали, дружин вели в полон, силоміць розлучаючи з чоловіками їх, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І узяли вони майна множина, і церкви оголили від ікон, і книг, і риз, і дзвони з церков познімали … Запалений був навіть монастир Печерський святий Богородиці поганими, але Бог молитвами святої Богородиці оберіг його від такої біди. І був у Києві серед всіх людей стогін, і туга, і скорбота..»

 

Такого руйнування Київ, «матір міст руських», до цього не зазнавав навіть від половців.

Як тут не згадати спроби і сьогодні стерти з лиця землі все, що не є русино-українського на території України. Залісцям-владимирцям не потрібні люди, інші їм за ментальністю, їм потрібна територія, щоб мати можливість вважати себе нащадками чужої країни, в якій ніхто б не зміг вказати на їхню крадіжку.

 

Тож правий був радянський і російський історик Лев Гумільов, який говорив, що київський погром засвідчив про втрату серед населення східної Русі почуття етнічної та державної єдності з Руссю.

Та й чого б його не втратити цю, так до кінця і не сформовану, єдність, якщо заліська держава почала формуватись не на основі етнічної консолідації населення, а на базі посилення централізованої влади над етнічно різноманітним людом, використовуючи при цьому методи кочового степу.

 

Втім Київ так і не був підкорений залісцями. Андрій Боголюбський вже через чотири роки, 1173 року, змушений був знов посилати на його приборкання величезне, як на той час, військо (50 тис.), яке під Вишгородом було дощенту розгромлене русинами під командуванням Мстислава Ростиславича та луцького князя Ярослава Ізяславича. 

 

А наступного року Боголюбський був вбитий у Суздалі в результаті внутрішніх розборок.

 

Кінець агресорів, він здебільшого такий