РІК ПОТРЯСІНЬ

Минув рік війни. Його початок можна порівняти з ударом обухом по голові. Не зважаючи на тривале попереднє нагнітання ерефією своєї агресивної істерії, нам, пересічним, до останнього не вірилось, що ось ці -  наші сусіди, знайомі і навіть часом друзі, завтра… просто встромлять ножа у спину. 

Це був рік величезного, просто шаленого розчарування, в людях, що за порєбриком, зневіри в їх людяність і розум. Але це був і рік романтичної надії, натхнення, яке емоційно відсилало у початок 90-х усвідомленням того, що проекту «незалежна Україна», відновленому 30 років тому, може і має бути продовження. Бо таки ми, українці, справді на те схоже, стаємо нацією. Ми  - не «западенці», «східняки» чи поліщуки, не блатні донбасці чи центрові кияни. Ми УКРАЇНЦІ, які нарешті страшно розізлились. Ні, не лише тому, що ворог топче рідну землю, в якому кутку країни вона б не знаходилась. Тому що отой, хто завше називався «братським» і претендував на рідню, до якого не мав особливого зла навіть після того, як той свояк віджав у тебе балкон з видом на море (бо що ж з нього візьмеш, у нього ж бо директор придурок) награється й поверне. Так ось отой «брат» зі сміхом і глузуванням тепер намагається вселитись вже і до твоєї хати, бо каже, шо вона також «ісконно його». 

Як тут не розізлитись? Як тут не зрозуміти нарешті  Бандеру, Донцова, Шухевича. Так, для багатьох шлях до розуміння українських націоналістів проліг через зраду близьких і друзів, що проживають у Московії, через страх, біль і відчай бомбардувань нехай російськомовних, але наших українських міст і сіл.

Ми справді, на жаль тільки  більш як через 30 років зрозуміли – люди, що населяють Україну, це не збірна солянка з українського прислів’я «хто в ліс хто по дрова» . Ми  - нація, що саме в цей рік відчула свою єдність.

У процесі свого усвідомлення також поступово приходить розуміння, що необхідно, звичайно, дякувати союзникам за допомогу, але:

30 років українцями після ейфорії початку 90-х були практично втрачені. Всі ці 30 років українець традиційно займався виключно собою. Хтось набивав кишені, дерибанячи бюджет, продаючи країну «братським» сусідам, хтось просто намагався вижити. Більшість продовжували жити за принципом «моя хата з краю», держава там сама собі, а ми якось самі. Але якщо шо, держава нам винна - соціальні виплати, пенсію тощо. Зарплату ж можна і в конверті, так і роботодавцю вигідно і нам більше залишається.

Тим часом у владу проникали «бізнесмени», для яких вона стала фірмою для заробітку. Це створювало тиск, який у такому режимі існування поступово зростав, допоки не зривало клапан. Але рік – два нової надії і все знову поверталось у вже наїжджену колію. Бюджет продовжував розподілятись між потрібними людьми, а інші намагались вхопити крихти з барського столу. При цьому всі хаяли корупцію, але небагато хто волів справді її позбавитись.   

Чорний ранок 24 лютого 2022 року змусив таки подивитись не собі під ноги, а розглянутись навкруги і подивитись вперед. Куди далі? Назад в СРСР? Втікати і далі від себе, чи зупинитись і глянути у вічі, ворогу, близьким та рідним, друзям і колегам, врешті самому собі, в душу. Хто ти? З ким ти? Навіщо ти?

Невдовзі період певної розгубленості змінився рішучістю і ненавистю. Ой дарма кремлівський карлик почав бомбити ті будинки, в яких жили твої близькі та рідні, трощити вулиці, якими ти ходив змалку. Ой дарма і явно не від великого розуму.

Якби росіяни вибрали іншу тактику, тактику поступової експансії, проникнення в Україну, фінансово, культурно, економічно, допускаючи взаємопроникнення, і при цьому не встаючи в позу від устремлінь українців до Європи,  наша держава, власне більшість українців ще довго б хитались як той маятник. То ближче до росії, то назад ближче до Заходу.  А Європа б ще довго мурижила нас обіцянками, оскільки і сама нас не дуже хотіла та й привід у вигляді корупції залишався залізний.  

Пройшов рік. Хвилі смутку і навіть відчаю від нелюдськості сусіда змінювались хвилями злості, ненависті до ворога, надії і радості від звільнення наших міст і сіл, напливом апатії і сумнівів після ракетних ударів і відсутності позитивних новин з фронтів. Очікування коливались від тих самих  «двох-трьох тижнів» до «роки й роки».

Що маємо сьогодні? Розуміння того, що ми здатні не лише витримати, але й перемогти, однак лише тоді коли будемо разом, а не «хто в ліс, хто по дрова». Розуміння того, що ми справді потрібні Заходу  настільки, що він навіть змушений був покинути таку звичну зону комфорту. При чому ми йому потрібні не як територія, люди чи економічний потенціал. В очах Заходу українська боротьба виглядає як символ їхніх стільки років декларованих цінностей – непорушність кордонів, норм міжнародного права,  право на вибір, демократія. 

 Також приходить розуміння , що не варто чекати (пропозицій класної роботи, грантів, допомог  чи інших видатків), варто робити, що вмієш краще всього, аби лиш це було на користь нації. Так, нації, не лише сім’ї чи підприємству – усій тій спільноті, хочеться вірити, однодумців, які називають себе українцями. 

А ще доведеться важко працювати. Якщо хочемо відрізнятись від росіян, необхідно забути казку про Івана-дурачка, якому по щучому велінню (а в реалі за бажанням влади) будуть надані якісь блага. А звернутись до нашого, тисячолітнього досвіду: «праця годує, а лінь марнує».  У свій час поляки також розсіялись по світу, від СРСР до Латинської Америки. І скупляли в наших магазинах електротехніку, будували трубопроводи, і збирали ту ж полуницю у Португалії, але вони привезли свої зароблені гроші  додому, і сьогодні вони працюють на польську економіку, роблячи її шостою економікою у Європі . Чим ми гірші?

Але найважче, що нас, українців, чекає – це робота над собою, над своїм потаканням  побутовій корупції. Як не дати лікарю за те що лікував (навіть якщо не факт що вилікував), як не зробити вчительці на день вчителя подарунок з коштів зібраних на ремонт, як без хабаря іти в суд добиватись правди, якщо суддю вже «зарядили» з іншої сторони?  Коли ми відповімо на ці запитання, піде легше.

Наприкінці впіймав себе на думці, що думаю про наше майбутнє тоді, коли головні битви російсько-української війни ще попереду. Попереду біль, кров і страждання.

Але і надія, і віра!

УКРАЇНУ НЕ ЗЛАМАТИ

Чорні беркути злетілись, круки закружляли...

Скільки люди не просили, скільки не благали ‒

Не почули їх молитви, слова не почули,

Але віри не зламали, гідність не зігнули!

 

Не повернеш мамі сина, жінці чоловіка, ‒

Вкоротила темна сила їм людського віку...

Але рідну УКРАЇНУ вовік не зламати,

Скільки б нелюд не збирався життів забирати!

 

В українців сила чиста! Патріоти в вірі:

Ми здолаєм темні сили ‒ жити будем в МИРІ!

В мирі з світом! В мирі з братом!

З власною душою! Кожен має вибирати, що робить з собою!

 

Що нащадкам залишити, що змінить в країні,

Щоб не страшно було жити матері й дитині?

Щоб нащадки мали гордість за Діда, за Тата!

Щоб у МИРІ в УКРАЇНІ була кожна хата!!!

 

Треба разом українцям об'єднати сили,

Вигнать нелюда-чужинця з НЕНЬКИ УКРАЇНИ!!!

Тільки віра в світлі справи допоможе браття

Виплекати в наших душах силу і завзяття!

 

© Віра Дутчак, 03.08.2014р.