Сьогодні ми шануємо Тараса. 

Якось довелось мені прочитати нєкоєго Олеся Бузину, його опус "Шевченко і вурдалаки". Намагався той бузина розвінчати міф про Тараса. Мовляв і художником той був непутящим (хоча за життя він був відомий як раз більше як художник, ніж поєт), і що солдатом був негодним (навіть на офіцера не вислужив), і навіть українську мову не знав, бо листи писав "безграмотно" (ну да, а те що він сам вважається творцем літературної української мови, а до того особливих правил її не існувало, то таке собі, так?).

Скинув загалом той бузина Шевченка з п'єдесталу, ну так вважав сам. Особливо пишався тим, що знайшов у Тарасові щось мізерне, дріб'язкове, як наприклад історію проте, як Шевченко наспір з'їв сто пельменів. Ну а шо, і я б міг посперечатись, але на жаль я не Шевченко, і навряд чи був би цікавий якому-небудь бузині.  

Втім що це я за того Бузину вчепився, земля йому скловатою, наче інших приводів поговорити про Тараса сьогодні немає? Але все ж варто було згадати й це намагання очорнити ім'я не просто поета, а своєрідного сурмача, прапороносця нації, слово якого зберігало віру у важкі часи, і підіймало українців за свою волю у буремні роки. 

Чому Кобзар Тараса був на рівні з Біблією чи не в кожній селянській хатині? Тому, що Шевченко як ніхто розумів селянську душу, не зважаючи на те, що рано покинув свою батьківщину, і взагалі в Україні загалом прожив лише 15 років. Прочитайте його вірші. там сум за рідною батьківською хатою, туга над долею селянською, але й віра в те, що таки цілком можливою може стати мрія Тараса про велику і вільну українську сім'ю, коли "Врага не буде, супостата, А буде син, і буде мати, І будуть люде на землі.". Перед цим всього лиш необхідно "вражою злою кров'ю землю окропити".

У радянський час стяг Шевченка вирішили перехопити комуністи. Він відразу стам класовим борцем з панами. Більше того, в кращих традиціях монументальної пропаганди Леніна, з нього почали робити ідола. Майже 1400 памятників Шевченку, з яких під 1300 - в Україні.  Зализування індивідуальних рис, випирання уявної класової боротьби у творах Шевченка і намагання замовчати національну складову його віршів. У підсумку - чим відрізняється радянський Шевченко від радянського Леніна? Навіть пози в багатьох памятниках чимось схожі. 

Гадаю, що з приходом незалежності України ідолопоклонство певним чином продовжилось, змінився лиш знак. Вже згадуваний Бузина вирішив зіграти на цьому полі, розвінчати "міф", заодно підняти свій рейтинг, "продати" книгу, ну і змішати з фекаліями українство, як в Шевченкові, так і взагалі.

Не ставлю за завдання робити аналіз отої бузиновської гидоти. Є дослідження, статті на цю тему. Хочу лиш сказати, що великим Шевченка робить не лише його талант, не його вболівання за долю України, а те, що при всіх своїх недоліках (у кого їх немає?) слабкостях (хто безгрішний?), він не став лакеєм царського режиму, не прогнувся під нього, хоча й намагався якось влаштуватись в житті як до так і після заслання. Спросіть себе, пересічні, щоб робили ви, коли б орки  зараз ходили по вулицях наших міст, що залишиться після вас, який вклад вклали ви в досягнення хоча б ваших, а не національних цілей?  

 

Так, Тарас Григорович був не ідолом, людиною. До прикладу, багато разів за своє життя закохувався. Серед симпатичних йому жінок були односельчанка Оксана Коваленко, польська швачка Дзюня Гусиковська, натурниця Амалія Колберг, княжна Варвара Рєпніна-Волконська, дружина полковника Ганна Закревська, Анна Ускова. Після повернення із заслання Тарас закохався в 14-річну актрису Катерину Піунову, а останнім коханням його стала 20-річна служниця Ликера Полусмак. До самої смерті Тарас Григорович мріяв знайти кохання і побудувати сім’ю, але ні з ким не склалися тривалі стосунки. Хто там був винен? Можливо й він, оскільки був, як зараз би сказали, медійною, публічною особою. 

Але при цьому його слово і донині свіже, заставляє думати і спонукає до дії. Спробуйте не просто вивчити його вірші зі шкільної програми, а зрозуміти їх зміст, який досить часто виявляється не завжди тим, яким виглядає. 

Кохайтеся, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі — чужі люде,

Роблять лихо з вами.

Москаль любить жартуючи,

Жартуючи кине;

Піде в свою Московщину,

Про кого мова, про москаля, чи просто про офіцера, серед яких служили й українці? 

Або, якщо внчитатись, наскільки сучасним виглядає сарказм Шевченка в словах:

Французів лаєм. Продаєм

Або у карти програєм

Людей... не негрів... а таких,

Таки хрещених... но простих.

Прочитавши, розумієш, все тече, все змінюється, але тільки не Московщина. В грудні 1841 р.  Росією, Австрією, Великобританією, Пруссією і Францією був підписаний трактат про боротьбу з торгівлею неграми,  26 березня 1842 р. «высочайший указ»  «О предании суду и наказаний российских подданых, которые будут изобличены в каком-либо участии в торговле неграми». Осуд торгівлі неграми урядом кріпосницької імперії, в якій торгівля білими рабами була санкціонована законом, не міг не сприйматися як політичне лицемірство як тоді, так і зараз.

Тому читайте кобзар, знаходьте там для себе щось нове, вивчайте історичні передумови, що побудили Тараса до написання, і вірю, вам відкриється новий Шевченко, сучасний, свій, людяний, але як і раніше, великий!