Сьогодні просто диву даєшся, як раніше, у 50-60-ті роки минулого століття люди так легковажно ставились до екологічної безпеки, зокрема під час числених тоді ядерних випробувань, і взагалі до так званого "мирного атому". Це після Хіросіми і Нагасакі, після опромінень і повязаних з цим захворювань отриманих за результатами випробувань - на поверхні землі, у повітрі, під водою. Ентузіазм як вчених так і політиків важко було зупинити.
Вже в 1950 році в одній з газет США друкується наукова стаття молодого фізика з Лос-Аламоса, в якій розглядається можливість прокладання каналів, дроблення руди, руйнування айсбергів і здійснення інших мирних цілей за допомогою енергії, що виробляється атомними вибухами. Відтоді ідея використання мирного атома знаходить послідовників серед наукових кіл і рядових обивателів, пропонувалося розпочати видобуток нафти в Канаді, спорудити глибоководну гавань в Австралії.
Тож вже в 1957 р. була запущена програма використання мирних ядерних вибухів на території США під назвою "Плаушер" ("Леміш"). Ця назва відсилала до книги пророка Михея 4:3 «І вони перекують мечі свої на лемеші, а списи свої на серпи. Не підійме меча народ на народ, і більше не будуть навчатись війни!»
Чудові помисли, але ж...
У 1961 році в рамках програми на глибині 350 метрів в штаті Нью-Мехіко підривають перший мирний ядерний заряд Gnome.
Внаслідок вибуху утворюється величезна підземна порожнина, в якій планується зберігати газ, але експеримент закінчується скандалом: радіоактивна хмара, що вирвалася з-під землі, накрила перетин двох важливих шосейних доріг, рух на них тимчасово було перекрито.
Втім перша невдача не зупинила ентузіастів, чи то науки, чи бізнесу. 6 липня 1962 року на полігоні в штаті Невада проведено експеримент Storax Sedan. Вибуховий пристрій було опущено в пробурену на глибину 194 м. свердловину. Заряд «Седан» являв собою термоядерний пристрій з наступним розподілом виходу енергії: від ділення менш ніж на 30 % і від реакцій термоядерного синтезу близько 70 %. Зрозуміло, що ядерний розпад ніс основну частину радіоактивних елементів, але вважалось, що у своїй більшості вони залишаться в землі.
Вважалось.
Вибух мав потужність, еквівалентну 104 кілотонн тротилу (бомбардування Хіросіми здійснювалось 20-кілотонною бомбою), і підняв купол землі в 90 м над пустелею.
То що ж там з результатом?
В результаті вибуху було викинуто більш ніж 11 мільйонів тонн ґрунту, утворивши кратер глибиною 100 м і діаметром близько 390 м. Просто басейн тай годі, глибинний.
В той же час вибух викликав сейсмічну хвилю, еквівалентну землетрусу магнітудою 4,75. Рівень радіації на краю кратера через 1 годину після вибуху становив 500 рентген на годину, але через 27 днів знизився до 500 мР/год, а через 167 днів на дні кратера було 35 мР/год. До 1990 році рівень радіації знизився до 53 мкР/год. (Санітарні норми для населення нині складають 30 мкР/ч).
Ну то й ладно, це ж в безлюдному місці було, скажете ви. Так то воно так, але після вибуху утворилася радіоактивна хмара, яка розділилася надвоє. Дочірні хмари піднялися до висоти 3,0 км і 4,9 км кожна. Обидва шлейфи попрямували на північний схід та на схід приблизно паралельними шляхами у бік Атлантичного океану. На щастя випадання радіоактивних опадів, що мало місце по шляху, відбулося у відносно невеликій кількості регіонів Сполучених Штатів. Виявлена радіоактивність була особливо високою у восьми графствах в штаті Айова і по одному в кожному з графств штатів Небраска, Південна Дакота й Іллінойс.
Свої граблі завжди миліші
Радянські науковці дивились як штатовці бавляться і страждали від нерівності. У березні 1962 року, боючись відстати, фізики-ядерники Юрій Бабаєв і Юрій Трутнєв надали міністру серднього машинобудування доповідь «Про необхідність розгортання робіт з вивчення можливостей використання атомних та термоядерних вибухів в технічних та наукових цілях». І 1962 року в Радянському Союзі була запущена широкомасштабна програма «мирних атомних вибухів». У ній було задіяно більше десятка міністерств: Мінсередмаш, Мінгазпром, Міннафтопром, Мінвуглепром, Міненерго, Мінколірмет, Мінводгосп та інші, на замовлення яких проводилися вибухи.
За задумом радянських вчених, вирви від ядерних вибухів на викид могли б служити дуже зручними водосховищами: в таких резервуарах акумулювалися б весняні стоки, а невелике дзеркало випаровування та оплавлене дно дозволило б зберігати воду для потреб зрошення, скотарства, запобігти засоленню територій, тощо. Для Казахської РСР планувалося створити за допомогою ядерних вибухів на викид близько 40 штучних водойм загальним об'ємом 120—140 млн м³.
Лише уявіть собі цей міісячний ландшафт, якби ця програма була реалізована.
Проєкт «Чаган» замислювався як аналогічний до американського проєкту Sedan. Однак при створенні термоядерного заряду радянські фізики домоглися вищого рівня його «чистоти» — 94 % проти 70 % у пристрої Sedan. Це означало, що 94 % енергії вибуху забезпечувалося реакціями термоядерного синтезу, що не дають радіоактивних продуктів.
Так то воно так, але радянські фізики на те і радянські, щоб не йти на поводу у клятих піндосів (щоправда тоді їх так ще не називали). В результаті вибуховий пристрій у радянських науковців вийшов на 66% більшим ніж у американців (170 кілотонн).
Його було закладено в заплаві річки Чаган, в свердловині № 1004 на глибині 178 метрів. 15 січня 1965 р. заряд був підірваний. Через 2,5 секунди після детонації почала формуватися хмара з розжарених газів, через 5 хвилин вона досягла висоти 4800 метрів. Вибух викинув 10,3 млн. тонн ґрунту на висоту 950 м, утворивши вирву діаметром 430 м і глибиною 100 м. Уламки скельних порід вагою в тисячі тонн і земля перекрили русло річки.
Нагадаю. вибух був зроблений для створення ємності із запасами прісної води. Вважалось, що весною, коли йде активне танення снігу, вирва заповниться водою, якої вистачить на все посушливе в цих місцях літо для водопою тварин сусідніх радгоспів.
Але. Так, весною вирва і справді заповнилася водою, але зі штучної вирви водопою не вийшло через порівняно велику в ній радіацію. Рівень забруднення на дні кратера, заміряний через 2 місяці після вибуху, становив від 150 до 400 мілірентген/годину і був майже в 2 рази нижче, ніж по краях вирви — основна частина радіоактивних продуктів вибуху концентрувалася в поверхневому шарі навалу. (Близько 20 % радіоактивних продуктів вибуху потрапило в атмосферу, 30-40 % — в навал.).
Є відомості, що хмара від вибуху накрила територію 11 населених пунктів із загальним населенням 2 тис. осіб. Розрахункові дози опромінення щитоподібної залози у тих, хто проживав на найзабрудненіших територіях, лише за перші півтора року після вибуху склали більше 14 бер (при граничному рівні опромінення 0,5 бер на рік або 5 бер за 50 років).
Але що таке люди, для радянських "ентузіастів"? Більше того, тоді ж, навесні 1965 р., було вирішено з'єднати вирву з річкою Чаган каналом, який щоправда, побудували за допомогою звичайних хімічних вибухів та землерийної техніки (кабіни бульдозерів, що виконували роботи, були захищені свинцевими листами товщиною до 5 мм). Існує думка, що в забрудненій зоні працювало до 300 чоловік (офіційно - 182). Заступник міністра охорони здоров'я СРСР встановив для них плановану аварійну дозу в 30 рентген (це при нормі 5 рентген в рік). Вважається, що ніхто з працівників не отримав дозу понад 9 рентген. Хоча за опублікованими спогадами практично всі учасники робіт після роботи на об'єкті страждали хронічними захворюваннями. З чого б то?
Протягом 60-х на озеро Чаган (Атом-Колі) намагались повернути в екологічну нішу. Протягом декількох років в озеро було заселено 36 видів риб (в тому числі навіть амазонські піраньї), 27 видів молюсків, 32 види амфібій, 11 видів плазунів, 8 видів ссавців, 42 види безхребетних та майже 150 видів рослин, у тому числі водоростей. Майже всі ці види були нехарактерні для місцевої фауни, і 90 % організмів загинуло. Ті, що залишилися в живих, зазнали аномальної кількості мутацій та змін зовнішнього вигляду у потомства (наприклад, прісноводний рак надзвичайно збільшився в розмірах).
Тож так і стоїть досі це озеро, наводячи жах на жителів сусідніх сіл не пристосоване до потреб людей. А уявіть на території Казахстану 40 таких озер, якби цю програму не зупинили... Втім для водопою сьогодні це озеро таки використовують.
До речі, промовистою видається причина закриття програми мирних ядерних вибухів у США. Зокрема, однією з причин закриття проекту стала неможливість проведення випробувань на території будь-чиєї приватної власності, оскільки держава не могла нав'язувати випробування власникам земель, а довести доцільність випробувань у держави не вийшло. Лише наступною причиною стала екологічна небезпечність програми: на території США утворилося кілька зон радіоактивного зараження.
Цікаво, що ж побудило радянське керівництво припинити й собі аналогічну програму?
Немає коментарів:
Дописати коментар