Що таке «Слово про Ігорів похід» - найвідоміша пам’ятка давньоруської літератури чи звичайний фальсифікат?
ЧАСТИНА І
Чиє «Слово», що воно є?
«Пытаюсь постичь феномен украинской неприязни к "Слову о полку Игореве" - почему ныне из всех восточных славян только украинцы отстаивают взгляд на "Слово" как на подделку XVIII века?» - читаю у одного московського «фахівця».
І тут же він заявляє що «свидомые украинцы очень даже любят подчёркивать, что "Слово о полку Игореве" это шедевр "древнеукраинской литературы".
Здавалось би звучить дивно, якщо не брати до уваги політичну боротьбу навколо «Слова о полку Ігоревім», спроби присвоїти його собі з боку росіян і їх велику ненависть до намагань українців хоча б розібратись у тому, що таке «Слово», звідкіля воно взялось і носієм чиєї національної ідентичності воно являється.
Для себе ж росіяни вже визначились. Якщо в часи царату «Слово» було безсумнівним зразком, «прєдтєчей» російської літератури, в радянські часи воно вважалось пам’яткою «трех братских народов», то нині петербурзька «Енциклопедія «Слова» оголосила його російським «национальным литературным шедевром».
Спробуємо і ми розібратись , що таке «Слово о полку Ігоревім»? Якщо чергова підробка, то кого і навіщо, чи справді автентичний руський (давньоукраїнський) твір ХІІ ст. переписаний у списках ХIV або початку ХV ст. і врешті спалений у полум’ї московської пожежі 1812 року разом з колекцією графа Мусіна-Пушкіна?
І квилить, плаче Ярославна
В Путивлі рано на валу:
— Вітрило-вітре мій єдиний,
Легкий, крилатий господине!
Нащо на дужому крилі
На вої любії мої,
На князя, ладо моє миле,
Ти ханові метаєш стріли?
Всі ми пам’ятаємо «Плач Ярославни» зі шкільної програми. Ні в кого з нас при вивченні «Слова» не викликало сумнівів класичне твердження про «Слово о полку Ігоревім» як визначну літературну давньоруську пам’ятку. Ця думка є офіційною фактично з часів знаходження першого списку і не змінювалась ні в царській Росії, ні в СРСР, та, власне, і за незалежності України.
Але вже з початку знаходження «Слова» його автентичність у багатьох вчених викликала певні сумніви. Передусім це було через те, що сам обер-прокурор Святійшого Синоду граф Мусін-Пушкін достатньо туманно повідомляв про обставини знаходження списку «Слова». Мовляв купив при нагоді у архімандрита Ярославського монастиря Іоїля (Биковського). При цьому оригінал «Слова» зберігався в колекції графа, і було виготовлено копію для «творця» російської історії імператриці Катерини ІІ. Але потім оригінал, який би можна було досліджувати палеографічними методами, згорів у московській пожежі 1812 року.
У 1800 році із сенатської друкарні вийшла «Героическая песнь о походе на половцев удельного князя Новгорода Северского Игоря Святославича…». І вже по виходу першого видання «Слова» сумніви у його автентичності висловлювали історик Михайло Каченовський та його однодумці. У подальшому проти автентичності виступали такі відомі славісти і медеєвісти як Л. Леже, А. Мазон, О. Зимін. В сучасній історіографії критиками автентичності «Слова» є американські історики Є. Кінан та Ю. Грабович, в Україні - Олексій Толочко і ряд інших вчених.
Зважаючи на канонічність теорії про автентичність твору, більше зупинюсь на концепції одного з головних сучасних противників автентичності «Слова» - американського вченого-славіста Едварда Кінана.
Він стверджує, що:
1. Немає жодних документальних підтверджень існування гаданого «оригіналу» «Слова о полку Ігоревім». Всі заяви причетних знахідки осіб є взаємно суперечливими або навіть і виразно неправдивими, й майже всі вони дійшли до нас через одного-єдиного непевного посередника - Костянтина Федоровича Калайдовича.
2. Навпаки, можна цілком переконливо, на підставі листування головних дійових осіб із покоління легенд про «втрачений рукопис» довести, що ніякого рукопису, який був би подібний до описаного, не було втрачено 1812 року, або, точніше, що впродовж кількох наступних років ніхто прямо не говорив про таку втрату, навіть і під тиском палкого ентузіаста Калайдовича. Можна також із достатньою певністю простежити розвиток легенди про зникнення рукопису, яка широко розповсюдилася не раніше, ніж після смерті Мусіна-Пушкіна в 1817 році.
3. «Слово» рясніє богемізмами, каламбурами та класицизмами, фальшивими і справжніми, демонструючи, що його автор був надзвичайно добре обізнаний із середньовічними слов'янськими мовами й літературами, особливо старочеською; він також знав мови Біблії, включно з давньоєврейською; глибоко переймався доблестю та єдністю слов’ян; йому була властива однакова деїстична шанобливість до язичництва, християнства і персоніфікованої природи; він досить добре орієнтувався у друкованих російських баладах кінця XVIII сторіччя і, хоч як це парадоксально, мало розумівся на деяких специфічно східнослов’янських лінгвістичних та історичних реаліях.
У своїх дослідженнях Едвард Кінан робить висновок, що автором «Слова» є чех Йозеф Добровський, який був провідним славістом свого часу. Працюючи в 1792-1793 роках із рукописними колекціями Санкт-Петербурга та Москви, він ознайомився якраз із тими джерелами, що мають найочевидніші подібності з текстом «Слова». Добровський, коли поглянути на зроблене ним у тогочасному контексті, написав кілька безневинних пасажів, імітуючи щойно прочитану «Задонщину» й наслідуючи стиль решти героїчних ранньослов’янських повістей, які він добре знав. До того ж підробки, імітації, штучні відкриття всіляких старожитностей, тепер здебільшого забуті, були звичайним явищем у часи Добровського. Для всіх, окрім жменьки буркотливих учених, здавалося важливішим розбудити й унаочнити «дух» нації чи минулих віків.
Яскравими прикладами таких підробок, і які в подальшому послужили прикладами для наслідування, стали «Пісні Осіана» шотландського поета Д. Макферсона, що являли собою нібито поеми, які передавались 15 століть з покоління в покоління жителями гірської Шотландії, а також «Карледворський рукопис», який, як виявилось пізніше, був підробкою чешського філолога В. Ганки (до речі учня Добровського).
Ще одне зауваження, яке на думку американського вченого говорить про підробку, - це чому цей нібито епос XII століття про похід чернігівського князя в район Дону так багато говорить про Дунай (5 разів).
Навіщо було створювати таку підробку? Окрім психологічних, а іноді і психіатричних особливостей особистості Добровського, на які звертає увагу Е. Кінан, називається також своєрідне «послання» типу від автора «Слова», думка про те, що коли брати-слов’яни гризуться між собою за добро чи території («Се моє, а то моє же»), вони накликають на себе згубні вторгнення сусідів, навіяне поділами Польщі.
Князівства, залучені до боротьби з половцями 1185 року
На відміну від Е. Кінана радянський і російський вчений-лінгвіст Андрій
Залізняк на основі детального аналізу лінгвістичного матеріалу «Слова»
стверджує, що анонімний «автор» кінця XVIII ст. навряд чи
зміг би у повній мірі відобразити особливості
письма ХІІ ст.
Мабуть не знайдеться такого стовідсоткового доказу, щоб беззаперечно мав би свідчити про достовірність тієї чи іншої теорії.
«ЧОМУ УКРАЇНЦІ НЕНАВИДЯТЬ «СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ»?
Роздуми про долю «Слова», в минулому, сьогодні, і в майбутньому.
ЧАСТИНА ІІ
Так російський чи український?
Зважаючи на те, що заперечення автентичності «Слова» завжди відразу клало на ваги терезів національну гордість «російського і радянського народів», і створювало відповідну ідеологічну складову, наприклад в контексті «боротьби з космополітизмом» в СРСР.
Так на початку 1960 років на стороні «закордонного ворога» виступає московський історик Олександр Зімін, який доводить, що «Слово» створене на базі «Задонщини» - памятки давньоросійської літератури початку ХV ст. архімандритом Ярославського монастиря Іоїлем (Биковським) у другій половині ХVІІІ ст.
Тут же концепція Зіміна Ідеологічним відділом ЦК КПРС визнається політично небезпечною, він піддається «проробкам», вже за три тижні йому, після викладу цієї теорії, велено «з жодними доповідями більше не виступати», на публікації за матеріалами доповіді накладено цензурну заборону. Не можна було «підкидати ворогові матеріал для злостивства».
І сьогодні на росії критичний погляд на походження чи можливі правки «Слова» сприймаються передусім як посягання на їх «власність». Здебільшого завжди, коли ця країна досягає піку у коливанні маятника своєї історії, будь-які спроби засумніватись у її скрепах розглядаються як теракт проти фундаменту авторитарного ладу.
Тому імперські і радянські часи створили передумови до відторгнення українцями всього, що залишилось з тих часів. Особливо того, що пов’язано з намаганням росіян «перетягнути на себе ковдру». Українці добре знають, що перетягнувши на себе ковдру, росіяни завжди будуть намагатись затягнути під неї і всіх їх оточуючих народів. Віддавши у свій час московитам «російську» термінологію українці тепер просто сахаються від намагань ототожнити їх з руським началом. Саме тому часто можна почути: "Слово про Ігорів похід" -- це насмішка над освітою, ганебний елемент Русского міра, позбутися якого не справа честі, а вимога елементарної логіки. Досить жити в парадигмі русского вєлічія».
Тож нам, українцям, варто задуматись. Досить багато нині диванних «фахівців» (до яких власне відношу й себе)) сприймає дійсність виключно через призму антимосковитства. Якщо московити (росіяни) вважають це своїм, то значить це вже є підробкою (якщо хто забув, ми маємо на увазі «Слово»), або ж брехнею. Але ж це явно розходиться з науковим підходом до встановлення беззаперечних обставин.
Що ж тоді в даному випадку можна визнати беззаперечним? Згідно показів того ж Мусіна-Пушкіна «Слово» було придбане у архімандрита Ярославського монастиря Іоїля Биковського, який довгий час – з 1741 по 1758 навчався та викладав в Києво-Могилянській академії. Сам він був з білорусів, хоча точного місця народження не встановлено. Після близько 15 років перебування архімандритом Троїцького Ільїнського монастиря на Чернігівщині, його переводять на аналогічну посаду до Спасо-Преображенського монастиря в Ярославлі, плюс ректора семінарії і цензора духовної літератури. При цьому є свідчення про те, що за 10 років його служіння в Ярославлі були значно збільшені книжкові багатства. Питання за рахунок чого? І тут можна згадати страшну пожежу 1780 року, коли майже уся книгозбірня Києво-Могилянської академії «неведомо с чего» спопеліла, як написав у заяві київському обер-комендантові архімандрит Києво-Братського монастиря й ректор академії Касіян Лехницький. Про причини пожежі сьогодні не будемо, можливо іншим разом. Однак було знищено 8632 рукописи і стародруки. Чи всі? Висловлю припущення, що дещо могло осісти і в книгозбірні Биковського, але вже в Ярославлі. Якщо згадати, що в «Слові о полку Ігоревім» знаходять багато «богемізмів», «галицизмів» і якщо виходити з точки зору його автентичності, можна припустити, що саме так «Слово» попало до книгозбірні Ярославського монастиря. З України.
І в цьому випадку, а також враховуючи численні «українізми» руського тексту ХІІ ст. (такі українські слова, яких немає в церковнослов'янській, як яруга, не доста, жалощі, година, брехати, туга, вельми, дівиця, вергати, звичаї, могутній, порох (в значенні «пил»), смага, хула, чи та ін.), можна говорити про слово як твір давньоукраїнської літератури.
Навряд чи який, навіть найдипломованіший, російський фахівець зможе знайти ці і багато інших слів у творах Пушкіна і Толстого, чи в «Толковом словаре живого великорусского языка» Даля.
Та ж сама історія щодо мовних форм, які представлені в поемі, зокрема:
- Форма давального відмінка на -ові, -еві: Дунаєві, Ігореві, Романові, королеві…
- Клична форма: княже, Бояне, дружино, господине, Всеволоде…
- Форми дієслів із закінченням -ть: молотятЬ, віютЬ, ідутЬ, біжатЬ, велитЬ, звенитЬ...
- А також форми дієслів із закінченням -в: заступиВ, затвориВ...
Усі ці форми донині живуть в українській мові. І ніколи не були притаманні мові російській.
Звичайно, російські тлумачі відразу скажуть, що «русизмів» у цій пам’ятці в рази більше, при цьому приведуть у доказ десятки слів, які десь більше, десь менше відрізняються від українських, але при цьому чомусь забувається, що твір, спочатку написаний живою народною мовою, потім неодноразово переписувався церковнослов’янською мовою із залишками народної, і саме ці залишки в значній мірі є українізмами.
Виходячи з викладеного, росіянам мабуть краще було б перейти на точку зору підробки «Слова», оскільки автентична, за їх думкою, пам’ятка давньоруської (вони читають давньоросійської) літератури просто перенасичена українізмами. Щоправда в цьому випадку вони лишаються одного з головних змістів, який несе для них ця пам’ятка – об’єднання всіх слов’ян, що пропагує автор «Слова», але звичайно під московським началом, як же інакше. Саме таким москвофільством страждав чех Йосеф Добровський.
«ЧОМУ УКРАЇНЦІ НЕНАВИДЯТЬ «СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ»?
Роздуми про долю «Слова», в минулому, сьогодні, і в майбутньому.
ЧАСТИНА ІІІ
Що робити?
То як же бути зі «Словом» нам, українцям? Висловлю припущення, що дискусії про походження «Слова» продовжаться. Але ж його вже переспівав у своїй творчості Тарас Шевченко. То що тепер, забути його:
В Путивлі-граді вранці-рано
Співає, плаче Ярославна,
Як та зозуленька кує,
Словами жалю додає…
А тепер порівняйте, що придумали на основі «Слова» росіяни:
Сергій Єсенін:
Не пора ль
перед новым Посемьем
Отплеснуться вам, слова, от Каялы.
Подымайтесь малиновым граем,
Сполыхните сухояловый омеж,
Скряньте настно белесые обжи,
Оборатуйте кодолом Карну.
Микола Заболоцький
Антон Лєстєв (ви знаєте такого?)
Не пристало ли, братья, начать
Повесть нашу об Игоре славном,
Но не так, как Боян воспевать,
А как ныне сказать лишь о главном.
До речі у пошуках висвітлення тематики «Слова» у творчості російських поетів зіткнувся с певними труднощами, оскільки ні родоначальник російської класичної літератури О.С. Пушкін, ні інші більш менш значимі фігури російської поетичної творчості не знайшли натхнення у поетиці «Слова».
А ось українські митці чомусь не змогли пройти мимо. Лише в дожовтневий період я нарахував 15 авторів, що приклались до цього джерела, в радянський час ще 11 українських поетів переспівували події «Слова». Але цього виявилось мало, і в часи Незалежності України з десяток авторів зачепила гармонія Боянова. Чи не тому, що вона українська?
То що ж нам з цим «Словом» робити? Дехто стверджує: «якщо оригінал твору був у московитів, то віри йому не має» . Бо його вже сфальшували. Не виключаю такого твердження, але це значить, що оригінал таки був? Багатьом не подобається почуття патріотизму, яке супроводжується закликом битись «За землю Руську». Але це значить, що вже тут ми віддаємо русичів і Русь вихідцям із Залісся? Думаю мало хто на це погодиться, з українців, зрозуміло.
Ну і останнє. Збуджені українські мами закликають виключити зі шкільної програми «Слово про Ігорів похід». То може не будемо вчити і вірші Тараса Григоровича? Чи можливо саме його поетичну інтерпретацію можна залишити в середніх класах для вивчення, а в старших класах, як приклад варіативності історії, залучити аналіз самого тексту і гіпотез його походження?
Втім далекий від нинішньої освіти, може воно так і є, а я тин городжу))
Немає коментарів:
Дописати коментар