ЗГАДКА ПРО ДАТУ

 

06 квітня 1617 р.

За результатами історичного візиту Президента України до Польщі і слів Володимира Зеленського про відсутність у майбутньому між народами України і Польщі будь яких кордонів – політичних, економічних, історичних є нагода згадати трішки історії.

 Згадати можна звичайно дуже багато, оскільки доля наших народів переплелась настільки тісно, що в нашому спільному минулому є всяке: і хороше, й погане. Довгий час російська і радянська історіографія робила наголос на поганому: на утисках православної церкви католиками, приниженню української шляхти перед польською, закабаленні українських селян польськими панами. А де ж воно те спільне, хороше?

Сьогодні якраз є привід згадати про таке, хороше. Як не дивно (скоріш закономірно) досить часто приводом до єднання українців і поляків були війни з Московією.

Тут можна згадати і битву під Оршею 1514 року, коли український князь Костянтин Острозький, очоливши спільне русько-польсько-литовське військо, переміг московську армію, що вкотре намагалась претендувати на захоплення українських і білоруських земель, які входили у той час до складу Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського.

 Але сьогодні не про це. 06 квітня 1617 року з Варшави розпочався похід польського війська королевича Владислава на завоювання Москви і утвердження на престолі Московського царства. Гадаєте це була агресія проти мирних московитів?

Так, у ті часи поняття несправедливої війни ще було досить розмитими і невизначеними, оскільки кордони не були постійними. Війни були явищем постійним, скоріш слово «мир» виглядало нонсенсом. Договори про мир чи перемир’я підписувались на певний строк. До слова, Деулінське перемир'я, яке ознаменувало кінець чергової польсько-московської війни 1609-1618 років укладалось на 14,5 років (ось так, з місяцями).

Та й розуміння, що таке народ лише почало формуватись, і консолідувалось воно здебільшого навколо пануючої верхівки і церкви. «православний народ», «польска шляхетська нація» тощо.

На жаль і сьогодні московський цар продовжує мислити категоріями XVII ст. - «історіческіє зємлі», «єдінство вєри православной» і таке інше.

Але наразі ми про королевича Владислава, який, зібравши десятитисячне військо і, заручившись підтримкою польського сейму (ох вже ця демократія), прямує на Москву… відвойовувати своє право на московський престол. Так, це не була неспровокована агресія проти нічого не підозрюючих москвинів. Справа в тому, що в 1610 році московські бояри, налякані селянськими бунтами Смутного часу і війною всіх проти всіх, уклали договір з польським королем і великим князем литовським Сигізмундом III про сходження на московський престол 15-річного королевича Владислава.

Зазначу, що призвання на престол представників інших народів для того часу було звичним явищем. Достатньо згадати хоча б легендарного Рюрика, та й сам Владислав був шведської крові, його батько Сігізмунд ІІІ був онуком шведського короля Густава І, засновника династії Ваза. І надалі європейські монархи були один одному родичами в тій чи іншій мірі. Так що Євросоюз має давні корені😉Втім ми сьогодні про мікро-Євросоюз, союз поляків і українців.

Неспішні часи, де ви?😊 Вирушивши з Варшави на початку квітня, військо Владислава прийшло під Смоленськ лише у вересні 1617 року, де з’єдналось з семитисячним військом литовського гетьмана Яна Кароля Ходкевича. Далі, практично без бою, були зайняті Дорогобуж, Вязьма, Мещовськ, Козельськ, Серпейськ та Рославль, і в кінці грудня більша частина польсько-литовського війська підійшла до Москви.

 

Мапа Москви з атласу Віллема Блау, 1613 року

Після тривалих переговорів на підтримку королевича Владислава виступило і Військо Запорозьке. До речі саме в цей період, за «часів Сагайдачного» і значною мірою завдяки йому відбулося остаточне оформлення Війська Запорізького не лише як військової сили. Українське козацтво оформилося як соціальний стан із певними правами, своєю становою свідомістю й політичними претензіями. Козаки стали суб’єктом відносин у Речі Посполитій. Свідченням цього стали укладені Вільшанська угода в 1617 році і Раставицька угода в 1619 році – перші угоди між запорожцями й королівською владою.

 Тож у червні 1618 року в напрямку Москви виступило 6 полків під керівництвом гетьмана Петра Сагайдачного. Через місяць 20-тисячне козацьке військо зайняло місто Лівни (нині — Орловська область рф) та Єлець (нині — Липецька область рф), після чого розділилось і двома фронтами рушило на Рязань і Тулу. У жовтні воно з'єдналось з основними силами Владислава, і після кількатижневої облоги польсько-литовсько-українське військо здійснило кілька невдалих спроб штурму Москви.

 

Проте, не маючи змоги подолати московські мури, польсько-литовсько-українське військо утримувало під своїм контролем значну частину західних земель Московського царства. І у грудні 1618 року Річ Посполита уклала з Москвою Деулінське перемир'я, за яким до Речі Посполитої відходили Смоленська, Чернігівська й Новгород-Сіверська землі. Останні стали «козацькими територіями» і згодом відіграли помітну роль в українському модерному націогенезі. Якби вони далі лишалися за Московією, як, наприклад, це сталося з Курщиною та Брянщиною, то це привело б до їхньої московізації, власне русифікації. Тобто союз поляків та українських козаків у даному випадку виявився корисним для українців.

За Деулінським перемир’ям цар Михайло Федорович також офіційно відмовлявся від титулів правителя Лівонії, Смоленська та Чернігова. Але, що цікаво, цар Михайло визнавав за Владиславом Вазою титул «цар московський». Тобто Владислав і надалі мав право претендувати на московський престол.

Остаточно від претензій на московський трон Владислав відмовився вже як король Речі Посполитої за Полянівським договором 1634 року.

В цей період, коли і поляки і українці і литвини діяли спільно, Польсько-литовська держава досягла свого максимального розміру, а територія Московського царства скоротилась до кордонів XV століття.