Російський історик Васілій Ключевський писав „З Андрієм Боголюбським великорос вперше вийшов на історичну арену”.
Звичайно
про росію тоді ще й мови не було. Ба, більше, навіть про Україну також,
хоча таке слово вже й торило собі шлях в староукраїнській мові. Але
чому ж тоді Ключевський обзиває «великоросом» одного з Рюриковичів?
Пройдемо
злегка по його біографії. Народився у Суздалі, син Юрія Долгорукого і
половецької князівни. Вочевидь вже тоді половецькі гени стали
домінантними у одного з численних нащадків Рюрика, і Андрія дуже вабила
кочова традиція грабунку. Так після чергового «ісхода» з Вишгородського
столу, видать розуміючи, що туди вже не повернеться, Андрій
Боголюбський «прихопив» з собою Вишгородську ікону Богородиці, привезену
згідно з літописом з Константинополя.
Доля,
ліствиця і пов’язані з нею чвари поміж руськими князями, кидали Андрія
Боголюбського по руським землям. Він був і князем вишгородським (двічі),
і пересопницько-турівським, і суздальським, і володимирським. Але саме
він став по суті першим з руських князів, які перестали поглядати на
Київ як на власну перспективу.
Саме
тому 1155 року без згоди батька залишив Вишгород (за діда-прадіда
вотчину старших синів) і перебрався до Владимира-на-Клязьмі. А після
смерті батька, витіснивши з Ростова і Суздаля молодших братів, став
одноосібним правителем Володимиро-Суздальського князівства, по суті
протиставивши себе Київському столу. Тож своєрідний рифт між Заліссям і
Києвом позначив вже Андрій Боголюбський, Так, той самий «перший
великорос» за визначенням Ключевського.
Про
наміри Боголюбського відособитись від Русі з Києвом свідчить посольство
останнього в Константинополь у 1162 році, щоб домогтись окремої
митрополії у Владимирі. Тобто цим він намагався збудувати власний,
окремішній від руського, ідеологічний конструкт. По суті сьогодні жителї
Залісся мали б себе називати не росіянами (ну які ж бо вони росіяни,
коли їхній предок відособився від Русі, заперечив свій зв'язок з
Києвом?), а владимирцями, до прикладу, чи залісцями.
Про
відмінність, вже ментальну, від русів свідчить і погром Києва 1169
року. Звичайно чвари поміж руськими князями були і раніше, як і
захоплення ними стольного міста також. Але бралось воно на списа для
того, щоб сісти самому переможцю в ньому і правити всією Руссю. Інша ж
мета була у Андрія Боголюбського, коли він почав збирати князівську
коаліцію. До речі, чи не дивним виглядає те, що до її складу увійшли
князі, які були нащадками або свояками половецьких ханів? До того ж на
чолі зведеного війська Боголюбський поставив свого сина, онука
половецького хана Аепи.
Характерно,
що оборону міста очолив волинський князь Мстислав Ізяславович. Чому
характерно? Можемо спостерігати початок формування нового центру руської
сили. Зважаючи на те, що з часом Київ почав перетворюватись на скоріше
формальний центр, як культурний, ідеологічний і історичний символ
єдності Русі, «матір міст руських», центр релігійної влади - в різних
куточках Руської держави почали формуватись інші центри сили.
Ну
Боголюбського, як ми вже зрозуміли, сьогоднішні московські
пропагандисти з повним правом могли б назвати сепаром. Новгородська
земля, за відсутності сильної київської влади, почала дрейфувати в
сторону балтійського світу. Тому волинські князі, як найближчі до Києва,
з повним правом могли претендувати на його захист. Тим більше, що саме
Мстислав Ізяславович на великокнязівському столі успішно боровся з
половецькою загрозою, зібравши у 1168 році антиполовецьку виправу з 13
удільних князів.
Тож
Мстислав Ізяславович, захищаючи Київ, по суті ставав уособленням
боротьби Русі проти кочівників степу, провідниками яких і стали війська
Боголюбського.
Закономірним
став результат захоплення Києва. До речі саме захоплення сталось тому,
що за давньою традицією та за неписаними правилами Русі, кияни вважали,
що новий князь прийшов правити столицею, тому, побувши трохи в облозі,
вирішили далі не мучити себе, і покластися на милість переможців.
Знову
мене не покидає дивне відчуття схожості ситуації, коли чув до та й
навіть на початку вторгнення Московії в Україну, що росіяни і українці
«адін народ», що мета росіян «васстанавіть законную власть» і «нам нє
нада чужих тєріторій». При цьому дехто з українців (та й не мало) цьому
щиро вірив… Результат? Сьогодні - вщент зруйновані Маріуполь,
Волноваха, Мар’їнка, Авдіївка, Бахмут; більше 850 років тому – «милість»
заліських переможців виявилася такою, що Київ два дні піддавався
небаченому доти спустошенню, в результаті якого не було зроблено винятку
ні для кого: ані для жінок, ані для дітей.
Як пише літопис: «І
грабували вони два дні весь город — Поділ, і Гору, і монастирі, і
Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування нікому і нізвідки:
церкви горіли, християн вбивали, а інших в'язали, дружин вели в полон,
силоміць розлучаючи з чоловіками їх, діти ридали, дивлячись на матерів
своїх. І узяли вони майна множина, і церкви оголили від ікон, і книг, і
риз, і дзвони з церков познімали … Запалений був навіть монастир
Печерський святий Богородиці поганими, але Бог молитвами святої
Богородиці оберіг його від такої біди. І був у Києві серед всіх людей
стогін, і туга, і скорбота..»
Такого руйнування Київ, «матір міст руських», до цього не зазнавав навіть від половців.
Як
тут не згадати спроби і сьогодні стерти з лиця землі все, що не є
русино-українського на території України. Залісцям-владимирцям не
потрібні люди, інші їм за ментальністю, їм потрібна територія, щоб мати
можливість вважати себе нащадками чужої країни, в якій ніхто б не зміг
вказати на їхню крадіжку.
Тож
правий був радянський і російський історик Лев Гумільов, який говорив,
що київський погром засвідчив про втрату серед населення східної Русі
почуття етнічної та державної єдності з Руссю.
Та
й чого б його не втратити цю, так до кінця і не сформовану, єдність,
якщо заліська держава почала формуватись не на основі етнічної
консолідації населення, а на базі посилення централізованої влади над
етнічно різноманітним людом, використовуючи при цьому методи кочового
степу.
Втім
Київ так і не був підкорений залісцями. Андрій Боголюбський вже через
чотири роки, 1173 року, змушений був знов посилати на його приборкання
величезне, як на той час, військо (50 тис.), яке під Вишгородом було
дощенту розгромлене русинами під командуванням Мстислава Ростиславича та
луцького князя Ярослава Ізяславича.
А наступного року Боголюбський був
вбитий у Суздалі в результаті внутрішніх розборок.
Кінець агресорів, він здебільшого такий
Немає коментарів:
Дописати коментар