Куренівська трагедія

 

 

13 березня 1961-го - київську околицю Куренівка накрив майже 10-метровий селевий потік з Бабиного Яру. 

16 березня Українське радіо повідомило про 53 загиблих, 18 березня - про 72, а 31 березня Урядова комісія оголосила остаточну цифру: 145. Ішлося про кількість тіл, знайдених рятівними бригадами. Насправді ж загиблих було набагато  більше. Але всі два роки потому, доки йшли розкопки місця катастрофи, жодної інформації про кількість знайдених останків не надходило. Навряд чи тому, що їх там не було...

Якби наприкінці 1940-х років у Бабиному Яру спорудили "пам'ятник жертвам фашистського терору", як передбачала в березні 1945-го спільна постанова ЦК КП(б)У та уряду УРСР, ніхто б не посмів створювати на місці масових розстрілів сотень тисяч людей районний Парк культури та відпочинку зі спортивним корпусом, стадіоном, літнім відкритим басейном, штучним катком, тенісними кортами, кав'ярнями, кінотеатром, танцювальним майданчиком тощо.

Але монумент не спорудили - зокрема, через ініційовану Кремлем 1948 року антисемітську кампанію "боротьби з безрідними космополітами", яка неминуче відбилася на долі Бабиного Яру, адже переважна більшість його жертв - євреї.

Влада УРСР вирішила засипати Бабин Яр, глибина якого сягала 50 метрів, а довжина - 2,5 км, і вирівняну територію перетворити на місце розваг.

Заодно, замість раніше розробленого проекту щодо транспортування відходів цегляного виробництва з двох місцевих цегляних заводів до Дніпра вирішили зекономити і скоротити час будівництва трубопроводу, направивши пісково-глиняну масу відходів саме для замивання Бабиного Яру.

Формально керувалися економічними резонами. Але насправді під грубим шаром пульпи мала назавжди зникнути пам'ять про сотні тисяч розстріляних там людей.

По суті гідромеханічний проект замивання пульпою Бабиного Яру був експериментом, оскільки в СРСР такі операції раніше не проводились. Окрім того фахівцями московського інституту "Будгідромеханізація», які розробляли проект, не було зроблено жодних гідрогеологічних досліджень місцевості, а тому не враховано, що Бабин Яр має глиняне ложе, крізь яке погано просочується вода. А по-друге, не зроблено розрахунку стійкості всієї майбутньої споруди.

Ще більшим мінусом стало недотримання проєктних вимог під час будівництва. Наприклад,  водозабірні колодязі на терасах №3 і №4 мали складатися з двох металевих труб кожен, натомість установили по одній, ще й удвічі меншого діаметру.

Можливо, будівельники поспішали здати об'єкт під чергове радянське свято, а може, друга труба просто поїхала до когось на дачу. Адже коли почнеться заповнення території пульпою, перевірити їх кількість буде неможливо. До того ж верхівки деяких водозабірних колодязів виявилися вищими за дамбу…

За технічним проєктом, пульпу мали подавати до Бабиного Яру лише протягом восьми місяців на рік - від квітня до грудня. Але фактично вона надходила всі дванадцять місяців.

Проєктанти обмежили замивання яру 8 годинами на добу, адже наступні 8 годин вода мала відстоюватися і протягом ще 8 годин її мали відкачувати. Натомість пульпа прибувала упродовж 16 годин, а взимку - цілодобово.

"По яру розлилося озеро, - свідчив Анатолій Кузнєцов у романі-документі "Бабин Яр". - Я ходив туди і вражено дивився на озеро бруду, що поглинає попіл, кістки, кам'яні осипи могильних плит. Вода в ньому була гнила, зелена, нерухома, і день і ніч шуміли труби, подаючи пульпу. Це тривало кілька років. Греблю підсипали, вона росла, і 1961 року стала заввишки з шестиповерховий будинок".

Чи розуміли можновладці, що це може призвести до катастрофи? Так, розуміли. Наприклад, у лютому 1957-го начальник спецінспекції Подільського району Глущенко попередив начальника Київського відділення "Союзгідромеханізації" Цепенюка та директора Петровських цегелень Брацила про порушення технологічних вимог щодо водовідведення: "Канава Бабиного Яру завжди перебуває в аварійному стані. Вода разом з піском виходить з берегів і затоплює прилеглі території підприємств і організацій".

Але зменшити виробництво цегли, тобто уповільнити житлове будівництво, було неможливо з ідеологічних причин - комуністична партія обіцяла людям покращення життя.

Наприкінці 1960 року заповнення Бабиного Яру досягло проєктної позначки. Начальник дільниці, яка там працювала, доповів про це на виробничій нараді в спеціалізованому управлінні №610. Далі пульпу мали подавати до сусіднього Реп'яхового Яру, але його не встигли підготувати до замивання. Тобто подача пульпи до Бабиного Яру, як ви розумієте, продовжилась.

Зупинити подачу пульпи було неможливо - цегельні працювали ударними темпами. Адже країна готувалася зустріти ХХІІ з'їзд КПРС, що відкриється восени, гучним перевиконанням планів.

13 березня о 6.45 Яр вийшов з-під контролю. О 8.30 вода, змішана з піском, ґрунтами, глиною, понеслася з верхів'їв яру вниз, на Куренівку, набираючи швидкість і руйнуючи внутрішні дамби, а також захисну греблю в пониззі яру.

 

 Місце аварії у верхів'ях Бабиного Яру

Страшна хвиля висотою 8-10 м обвалилася на Кирилівську вулицю, перевертаючи трамваї, автобуси, автівки, змітаючи все на своєму шляху - людей, житлові будинки, гуртожитки, трамвайне депо, цехи і виробничі корпуси Експериментального заводу, спортивні споруди стадіону "Спартак" тощо.

 

Ріг теперішніх вулиць О. Теліги та Кирилівської невдовзі після аварії

Анатолій Кузнєцов згадував, що тільки в перші хвилини, коли пульпа обвалилася на Куренівку, захлинулися сотні людей. "Люди, які були в трамваях, машинах, - писав він, - гинули, мабуть, не встигнувши зрозуміти, що сталося. З в'язкої трясовини, що рухається, виринути або видертися було неможливо".

В Києві подейкували: насправді загинули 2 тис. людей. А хтось казав і про 5 тис. Проте жодних документів, які б підтверджували такі дані, наразі не виявили.

Цинічне

Навіть за 60 років після Куренівської трагедії ми не знаємо, скільки людей насправді загинули.

 

День Державного Гімна України

Вперше пісня «Ще не вмерла Україна» була публічно виконана 10 березня 1865 року у місті Перемишль, що нині знаходиться на території Польщі. Відбулося це саме з нагоди урочистостей до річниці смерті Тараса Шевченка.

Сам же вірш був написаний Павлом Чубинським восени 1862 р. Його побратим – Леонід Білецький – у своїх спогадах розповідає, як на дружній вечірці з сербами, в київському будинку купця Лазарева ті  заспівали сербську пісню, де були такі слова: «...Серце біє і кревліє за свою свободу...».  На Чубинського вони справили таке величезне враження, що він вибіг до суміжної кімнати, а через півгодини по тому вже з’явився з текстом «Ще не вмерла Україна...».

Так же слова вірша перекидають місток до творчості Тараса Шевченка, у якого

«...Було колись – в Україні

Ревіли гармати;

Було колись – запорожці

Вміли панувати.

Панували, добували

І славу і волю...»

 Музику до вірша Чубинського одразу після його створення написав друг і однодумець Микола Лисенко. Створена на його мелодію пісня набула певного поширення на Наддніпрянщині і час від часу звучала до початку XX ст. Згодом музику до вірша П. Чубинського створив і К. Стеценко. Проте остаточно пісня-гімн «Ще не вмерла Україна» утвердилась у свідомості українського народу саме в співавторстві П.Чубинського і М. Вербицького.

 

З моменту створення і до проголошення Незалежності України пісня «Ще не вмерла Україна» була гімном низки державних утворень, що існували на території України:

Української Народної Республіки;

Західноукраїнської Народної Республіки;

Карпатської України.

 Лише через рік після проголошення незалежності України у 1992 році пісня «Ще не вмерла Україна…» стала Державним гімном. А закон про Державний Гімни України був прийнятий взагалі у 2003 р.

На відміну від пісні Павла Чубинського до гімну внесені зміни, запропоновані другим президентом України Леонідом Кучмою, зокрема:
В оригінальному тексті  -

«Ще не вмерла Україна,
І слава, і воля!»

В Гімні –

«Ще не вмерла України і слава, і воля».

Також за пропозицією Кучми до Гімну були включені лише перший куплет та приспів, оскільки в другому куплеті  є слова «Станемо, браття, у бій кривавий від Сяну до Дону». Справа у тім, що коли був написаний вірш, ці землі були етнічно українськими, та згодом західні землі відійшли Польщі, східні — Росії.

 Як національний гімн пісня «Ще не вмерла Україна» була визнана І. Франком, Лесею Українкою, українськими громадами за кордоном. Особливо знаковим було авторство пісні, адже її створили наддніпрянець і галичанин, що знаменувало соборність українських земель.

Протягом майже 200 років з моменту народження і до затвердження у статусі гімну текст «Ще не вмерла Україна» неодноразово змінювався. Навіть у 2022 році у Верховній Раді  був зареєстрований законопроект  про зміни до Державного Гімну. Зокрема пропонувалось наступне:

Процвітає України, її слава й воля!

Вже нам браття українці усміхнулась доля!

Гинуть наші вороженьки, як роса на сонці,

Бо пануємо ми, браття, у своїй сторонці.

 Приспів:

Душу й тіло ми зміцнили за нашу свободу,

Бо віками ми є браття козацького роду!

Чорне море нам сміється, дід Дніпро радіє

Бо у нашій Україні доленька квітніє!

А завзята праця щира всіх нас об’єднає

Пісня волі в Україні гучніше лунає!

 Оцініть художню складову пропозиції, ну і, звичайно, політичну.

Втім вважаю належну оцінку ініціативі дав Володимир Зеленський:
« Хочу сказати декілька слів і тим політикам, деяким депутатам Верховної Ради України, які абсолютно не розуміють, що відбувається у серцях наших людей. Настільки не розуміють, що аж придумали змінювати національний гімн. У мене питання до цих осіб: А що ви у своєму житті зробили такого, щоб у вас з'явилось моральне право змінювати слова гімну. Ви що, видатні поети? Може ви відзначились чимось у боях за Україну чи зараз час такий, що можна гімн міняти? І це треба, коли тобі захочеться..."

Від себе додам – можливо колись і постане така необхідність - підтвердити зміни в реальному бутті української держави змінами у Гімні. Вірш і пісня «Ще не вмерла Україна» були створені тоді, коли відчувалась гостра потреба самоідентифікації українства в національній державі. Здавалось би ми сьогодні маємо незалежну державу, але… є реальна загроза тимчасовості її існування.

У XVII ст. був період незалежності, але всі ми знаємо чим він закінчився. Тому саме в боях під Бахмутом «Ще не вмерла…» звучить як ніколи злободенно, і так же само злободенно це гасло звучатиме доти, доки ми не переможемо: москалів, корупцію, власну інфантильність і незацікавленість у суспільному добробуті, віддаючи перевагу власному комфорту. 

А там буде видно, виклики завжди будуть стояти перед Україною, перед українцями.  

 

 

 

 

 

 

Сьогодні ми шануємо Тараса. 

Якось довелось мені прочитати нєкоєго Олеся Бузину, його опус "Шевченко і вурдалаки". Намагався той бузина розвінчати міф про Тараса. Мовляв і художником той був непутящим (хоча за життя він був відомий як раз більше як художник, ніж поєт), і що солдатом був негодним (навіть на офіцера не вислужив), і навіть українську мову не знав, бо листи писав "безграмотно" (ну да, а те що він сам вважається творцем літературної української мови, а до того особливих правил її не існувало, то таке собі, так?).

Скинув загалом той бузина Шевченка з п'єдесталу, ну так вважав сам. Особливо пишався тим, що знайшов у Тарасові щось мізерне, дріб'язкове, як наприклад історію проте, як Шевченко наспір з'їв сто пельменів. Ну а шо, і я б міг посперечатись, але на жаль я не Шевченко, і навряд чи був би цікавий якому-небудь бузині.  

Втім що це я за того Бузину вчепився, земля йому скловатою, наче інших приводів поговорити про Тараса сьогодні немає? Але все ж варто було згадати й це намагання очорнити ім'я не просто поета, а своєрідного сурмача, прапороносця нації, слово якого зберігало віру у важкі часи, і підіймало українців за свою волю у буремні роки. 

Чому Кобзар Тараса був на рівні з Біблією чи не в кожній селянській хатині? Тому, що Шевченко як ніхто розумів селянську душу, не зважаючи на те, що рано покинув свою батьківщину, і взагалі в Україні загалом прожив лише 15 років. Прочитайте його вірші. там сум за рідною батьківською хатою, туга над долею селянською, але й віра в те, що таки цілком можливою може стати мрія Тараса про велику і вільну українську сім'ю, коли "Врага не буде, супостата, А буде син, і буде мати, І будуть люде на землі.". Перед цим всього лиш необхідно "вражою злою кров'ю землю окропити".

У радянський час стяг Шевченка вирішили перехопити комуністи. Він відразу стам класовим борцем з панами. Більше того, в кращих традиціях монументальної пропаганди Леніна, з нього почали робити ідола. Майже 1400 памятників Шевченку, з яких під 1300 - в Україні.  Зализування індивідуальних рис, випирання уявної класової боротьби у творах Шевченка і намагання замовчати національну складову його віршів. У підсумку - чим відрізняється радянський Шевченко від радянського Леніна? Навіть пози в багатьох памятниках чимось схожі. 

Гадаю, що з приходом незалежності України ідолопоклонство певним чином продовжилось, змінився лиш знак. Вже згадуваний Бузина вирішив зіграти на цьому полі, розвінчати "міф", заодно підняти свій рейтинг, "продати" книгу, ну і змішати з фекаліями українство, як в Шевченкові, так і взагалі.

Не ставлю за завдання робити аналіз отої бузиновської гидоти. Є дослідження, статті на цю тему. Хочу лиш сказати, що великим Шевченка робить не лише його талант, не його вболівання за долю України, а те, що при всіх своїх недоліках (у кого їх немає?) слабкостях (хто безгрішний?), він не став лакеєм царського режиму, не прогнувся під нього, хоча й намагався якось влаштуватись в житті як до так і після заслання. Спросіть себе, пересічні, щоб робили ви, коли б орки  зараз ходили по вулицях наших міст, що залишиться після вас, який вклад вклали ви в досягнення хоча б ваших, а не національних цілей?  

 

Так, Тарас Григорович був не ідолом, людиною. До прикладу, багато разів за своє життя закохувався. Серед симпатичних йому жінок були односельчанка Оксана Коваленко, польська швачка Дзюня Гусиковська, натурниця Амалія Колберг, княжна Варвара Рєпніна-Волконська, дружина полковника Ганна Закревська, Анна Ускова. Після повернення із заслання Тарас закохався в 14-річну актрису Катерину Піунову, а останнім коханням його стала 20-річна служниця Ликера Полусмак. До самої смерті Тарас Григорович мріяв знайти кохання і побудувати сім’ю, але ні з ким не склалися тривалі стосунки. Хто там був винен? Можливо й він, оскільки був, як зараз би сказали, медійною, публічною особою. 

Але при цьому його слово і донині свіже, заставляє думати і спонукає до дії. Спробуйте не просто вивчити його вірші зі шкільної програми, а зрозуміти їх зміст, який досить часто виявляється не завжди тим, яким виглядає. 

Кохайтеся, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі — чужі люде,

Роблять лихо з вами.

Москаль любить жартуючи,

Жартуючи кине;

Піде в свою Московщину,

Про кого мова, про москаля, чи просто про офіцера, серед яких служили й українці? 

Або, якщо внчитатись, наскільки сучасним виглядає сарказм Шевченка в словах:

Французів лаєм. Продаєм

Або у карти програєм

Людей... не негрів... а таких,

Таки хрещених... но простих.

Прочитавши, розумієш, все тече, все змінюється, але тільки не Московщина. В грудні 1841 р.  Росією, Австрією, Великобританією, Пруссією і Францією був підписаний трактат про боротьбу з торгівлею неграми,  26 березня 1842 р. «высочайший указ»  «О предании суду и наказаний российских подданых, которые будут изобличены в каком-либо участии в торговле неграми». Осуд торгівлі неграми урядом кріпосницької імперії, в якій торгівля білими рабами була санкціонована законом, не міг не сприйматися як політичне лицемірство як тоді, так і зараз.

Тому читайте кобзар, знаходьте там для себе щось нове, вивчайте історичні передумови, що побудили Тараса до написання, і вірю, вам відкриється новий Шевченко, сучасний, свій, людяний, але як і раніше, великий!