БИТВА НА КАЛЦІ

 

800 років тому, 31 травня 1223 року на території сучасної Донецької області відбулась битва, яка на багато століть визначила долю Русі та її нащадків, українців.

 

Цивілізаційний натиск зі сходу.

Останньою хвилею Великого переселення народів стало (мабуть можна так стверджувати) нашестя монголів у євразійські степи. При чому це не було пересуванням самих народів, це була скоріше передача певного азійського коду управління масами, відносин з сусідами тощо. У підсумку в ході свого наступу на захід монгольське військо вбирало в себе племена і народи, при цьому залишаючись монгольським військом. І в результаті принесло у Східну Європу цілий ряд тих самих запозичень, з яких і розпочиналась країна, що перейняла кочівницьку традицію захоплення всіх земель, до яких може дотягнутись, держава, очолювана московською владою.

Серед запозичень, які увібрала в себе Москва (за версією історика Сергія Плохія):

- концепція, за якою вся земля належить правителю;

- структура боярської думи;

- система подвійної адміністрації, коли військову і цивільну владу в регіоні зосереджено в руках представника центру;

- інститут местничества, котрий статус особи на князівській службі узалежнював від статусу його сім’ї;

- надання землі на умовах військової служби (поместье).

Монголи також справили глибокий вплив на структуру і тактику московського війська. Всі ці інститути і практики, притаманні багатьом іншим східним землям аж до Китаю, сформували засадничі характеристики Московії як політичного, соціального й економічного організму. Врешті все це і розділило навіки ментально нащадків Русі і жителів Залісся, колись колонізованого Руссю, але так і не ставшого Руссю.

Втім поки що не про це.

 

Руїна Русі.

До того як перші монгольські вершники з’явились на берегах Дону Русь переживала період занепаду. Від великої східнослов’янської держави середньовіччя залишились уламки колишньої величі. Особливо це стало помітним після розорення Києва у 1169 році коаліцією з 11 князів, зібраною «першим великоросом» за В. Ключевським, володимиро-суздальським князем Андрієм Боголюбським та у 1203 році коаліцією смоленсько-чернігівських князів.

 

Звичайно, Київ, не зважаючи на відцентрові явища в руській державі, залишався якщо не політичним, то релігійним і культурним центром усієї Русі. Хто володів Києвом, той був Великим князем і претендував на верховенство у династії Рюриковичів. Саме тому стольне місто постійно ставало місцем міжусобиць Рюриковичів.

 

Лише протягом ста років з дня смерті Всеволода II у 1146 р. в Києві було: 47 князювань, 24 князів з 7 ліній та 3 династій; з того числа один засідав 7 разів, 5 — по 3 рази, 8 — по два рази. Щодо тривалості панування були: одно — 13 років, одно — 6 років, два — по 5 років, 4 — по 4 роки, 3 — по 3 роки, 7 — по 2 роки і 36 — однорічних.

Поряд з цим, велике князівство стало номінальним титулом, позбавленим реальної сили. Оволодіваючи Києвом, князі домовлялися з іншими претендентами й поступалися на їх користь Київською землею, віддаючи їм одне місто за другим. Врешті Київ опинився майже без земель.

По суті Київ мав би стати чимось на кшталт Риму в постримський час, в якому б зберігалась влада православної церкви, і культурний вплив на країни, що мали б вийти з лона Русі – умовні Залісся-Московія, Новгородська та Псковська республіки, ну і, звичайно, Україна-Русь.

Але до того….

 

Перша поява монголів у Приазов’ї

1222 року двадцятип’ятитисячне монгольське військо під проводом полководців Джабе і Субедея захопило Закавказзя та Північний Кавказ і вийшло до Північного Приазов’я. В битві на Дону монголи розбили об’єднане військо половців та аланів на чолі з ханом Кобяком.

 

Калка.

Половці відступили до Дніпра, і Кобяк звернувся по допомогу до свого тестя, галицького князя Мстислава Удатного зі словами: «Якщо не допоможете нам, то ми нині порубані були, а ви завтра порубані будете». З’їхавшись до Києва, князі Русі вирішили виступити у похід проти монголів, бо: «Краще б нам зустріти їх на чужій землі, аніж на своїй».

Були сформовані три групи військ: київська на чолі з князем Мстиславом Романовичем, чернігівсько-смоленська (очолив чернігівський князь Мстислав Святославич) і галицько-волинська на чолі Мстиславом Мстиславичем Удатним, головним ініціатором походу.

 

А що ж Залісся?

Іноді, коли бачиш на московитських пабліках фрази на кшталт «Вєлікая бітва, которую ми проігралі» хочеться задати питання, скільки володимиро-суздальських князів загинуло в тій битві, скільки воїнів з Ростова, Рязані, Коломни чи Ярославля загинуло? Ладно, не загинуло, так хоч участь брало?

Як виявляється «перші великороси» просто спостерігали збоку, бо навіть за наявності такої значної зовнішньої загрози, перед якою навіть половці спасували, князь суздальський Юрій Всеволодович обмежився наданням допоміжного загону свого племінника, ростовського князя Василька Костянтиновича, який і вирушив запізно, а невдовзі взагалі повернув назад. 

 

Може саме за це Юрій Всеволодович був канонізований РПЦ?

 

Може сил не було у Володимиро-Суздальському князівстві, чи якась інша біда змушувала місцевих князів так себе вести по відношенню до загальноруської загрози? 

 

Що тут скажеш. Можна згадати, що саме в цей час у 1222-1223 роках Юрій двічі посилав війська, відповідно на чолі з братами Святославом під Венден і Ярославом - під Ревель на допомогу естам, що повстали проти Ордену мечоносців, ходив війною на булгар, поневолював мордву, яка у підсумку через 15 років стала союзником монголів по їх другому пришестю на Русь.

Так що Залісся вже тоді було відірваним шматком від Русі і нехай не намагаються сьогодні московити побачити в собі щось руське.

 

Битва.

Тож коаліція 15 князів разом з ханом Кобяком у квітні 1223 року зібралась на правому березі Дніпра поблизу острова Хортиця. Не буду багато розписувати цю першу битву з монголами, про неї багато сказано. 

 

Зупинюсь лиш над причинами поразки, не зважаючи на певну рівність сил, що протистояли одна одній.

1. Руські князі не мали єдиного керівництва, діяли розрізнено без координації дій.

2. Отримавши певні успіхи, русичі не потурбувались про розвідку, захопились погонею і попались в пастку, так би мовити «на живця».

3. Обман зі сторони союзників, бродників, коли після триденної облоги монголами табору турово-пінців і киян, ватажок бродників Плоскиня цілував хрест, аби запевнити русичів у тому, що монголи нададуть їм можливість виходу з табору. Результатом стала різанина воїнів і бояр і страта князів...

 

Втрати руського війська були величезні — двоє з трьох фактичних головнокомандувачів (Мстислав Київський разом із двома турово-пінськими князями був страчений монголами, Мстислав Чернігівський з сином Василем і ще 4 князями загинули під час втечі), всього полягло 11—12 князів, десятки тисяч воїнів. Втрати монголів невідомі, але, зрозуміло, значно менші.

Для Русі Калка стала грізним попередженням, яке не було почуте — княжі чвари тривали, виснажуючи і без того помітно підірвані битвою ресурси князівств Русі. Натомість зросла роль Залісся, князі котрого не брали участі в кампанії 1223 p.

 

Чи зможемо ми сьогодні вчергове не наступити на ті кляті граблі?

Вакханалія, божевілля, чи просто потреба часу?

 

«По-русски говоря, это вакханалия, это безумие, к сожалению», — сказав Пєсков в інтерв’ю для програми кремлівського борзописця «Москва. Кремль. Путін». При цьому він додав, що тепер, за його думкою, «остается ждать, когда в Украине объявят, что больше нет украинского языка, а есть американский язык». Чому американська мова, а не, припустимо, болгарська, грецька, чеська, чи хоч румунська? НУ, самі розумієте, клоун воно і є клоун, завдання в нього таке, «піндосів» гнобити.

Тож, виходячи зі слів кремлівського блазня, сьогодні у стані «вакханалії і безумства» перебувають 9 з 16 помісних автокефальних Східних православних церков, зокрема, окрім Православної церкви України, сам Вселенський патріархат Константинополя, Александрійський патріархат, Антіохійський патріархат, Румунська православна церква, Болгарська православна церква, Церква Кіпру, Церква Греції, Автокефальна православна церква Албанії, та Православна церква Чеських земель і Словаччини. Ось така компанія «божевільних вакханок», на відміну від російської, ага.

Втім звернемось трохи до історії створення і запровадження новоюліанського календаря, того самого, що є «вакханалією і божевіллям» в очах Пєскова.

Всім відомо, що нині як міжнародний стандарт у світі використовується григоріанський календар, запроваджений у 1582 році Римським папою Григорієм ХІІІ, а в Українській народній республіці, як і в інших частинах Східної Європи - у 1918 році. І це зрозуміло, оскільки похибки в юліанському календарі за майже дві тисячі років існування досягли вже 13 днів.

 

Високосні поправки до дня весняного рівнодення за новоюліанським календарем

 

В той же час православний світ не міг, так би мовити, піти на поводу у католиків. Тому тема виправлення похибок у релігійному календарі досить довго натикалась на шалений опір православного кліру, і чого там гріха таїти, часто була способом опиратись експансії католицизму на схід Європи.

 

Але закінчення першої світової війни ознаменувалось утворенням цілого ряду нових держав, у тому числі, таких, які об’єднали общини православних і католиків, але в них досить сильною була негативна пам'ять про католицьку експансію. Таким, зокрема, було нововиникле Королівство Сербів, Хорватів та Словенців. І саме в цій країні стратегія уніфікації в рамках югославського панславістського проєкту вимагала пошуків спільної дати святкування Різдва і змусила церкву і урядові органи зайнятися календарною реформою. Тому сербський астроном Мілутін Міланкович розробляє на основі юліанського календаря новоюліанський, в якому «пропускається» 7 діб на 900 років, тоді як у григоріанському — 3 доби на 400 років. При чому у період від 1 березня 1600 року до 28 лютого 2800 року новоюліанський календар повністю збігається з григоріанським.

 

Вже у травні 1923 року у Вселенському патріархаті відбувся конгрес (зібрання) православних східних церков, скликаний патріархом Мелетієм IV. На ньому було обговорено календарне питання і прийнято рішення про реформу.

 

Попри різне тлумачення результатів конгресу, мовляв його представники не мали права виловлювати позицію своїх церков, а лиш свою приватну думку, навіть патріарх московський Тихон видає розпорядження ввести новий календар в РПЦ. 

 

Щоправда нині стверджується що «єго абманулі», а «народ решительно воспротивился этому нововведению». Народ, в Радянській росії, у 1923 році, чинив опір рішенню православного ієрарха? Ну ну… Може й так, ми ж пам’ятаємо «вакханалія і божевілля».

 

Хоч…, а як же бути тоді з Різдвом в календарі 1929 року? 

 

Але, нехай йому, повернемось до сучасності.

Повернувшись на пару років назад, можна згадати, як Православна церква України досить обережно ставилась до переходу на новоюліанський календар. Митрополит Єпіфаній спочатку заявляв, що на такий перехід можливо буде потрібно роки, чи навіть десятки років, оскільки традиція це дуже інертна штука, і ніхто не збирався її ламати на догоду чиновникам від української церкви.

 

Але це було до 24 лютого 2022 року. Що змінилось відтоді? Гадаю пояснювати не має потреби.

 

Слід додати, що календар, маючи обов’язковий, всезагальний характер та постійно повторюючись, є одним із найбільш дієвих інтегральних чинників для людських, зокрема етнічних, спільнот. Наприкінці XVI – на початку XVII століть й пізніше в Україні гостро стояло питання збереження етнічної самоідентифікації русинів-українців, «розрізнення» їх із поляками-католиками.

Сьогодні ж, як бачимо, вибір новоюліанського календаря лише сприятиме утвердженню української самоідентифікації в боротьбі тепер вже з російським імперсько-православним спрутом.

 

ПЕРША РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКА ВІЙНА?

 

Російський історик Васілій Ключевський писав „З Андрієм Боголюбським великорос вперше вийшов на історичну арену”. 

 

Звичайно про росію тоді ще й мови не було. Ба, більше, навіть про Україну також, хоча таке слово вже й торило собі шлях в староукраїнській мові. Але чому ж тоді Ключевський обзиває «великоросом» одного з Рюриковичів?

Пройдемо злегка по його біографії. Народився у Суздалі, син Юрія Долгорукого і половецької князівни. Вочевидь вже тоді половецькі гени стали домінантними у одного з численних нащадків Рюрика, і Андрія дуже вабила кочова традиція грабунку. Так після чергового «ісхода» з Вишгородського столу, видать розуміючи, що туди вже не повернеться, Андрій Боголюбський «прихопив» з собою Вишгородську ікону Богородиці, привезену згідно з літописом з Константинополя.

 

Доля, ліствиця і пов’язані з нею чвари поміж руськими князями, кидали Андрія Боголюбського по руським землям. Він був і князем вишгородським (двічі), і пересопницько-турівським, і суздальським, і володимирським. Але саме він став по суті першим з руських князів, які перестали поглядати на Київ як на власну перспективу.

Саме тому 1155 року без згоди батька залишив Вишгород (за діда-прадіда вотчину старших синів) і перебрався до Владимира-на-Клязьмі. А після смерті батька, витіснивши з Ростова і Суздаля молодших братів, став одноосібним правителем Володимиро-Суздальського князівства, по суті протиставивши себе Київському столу. Тож своєрідний рифт між Заліссям і Києвом позначив вже Андрій Боголюбський, Так, той самий «перший великорос» за визначенням Ключевського.

 

Про наміри Боголюбського відособитись від Русі з Києвом свідчить посольство останнього в Константинополь у 1162 році, щоб домогтись окремої митрополії у Владимирі. Тобто цим він намагався збудувати власний, окремішній від руського, ідеологічний конструкт. По суті сьогодні жителї Залісся мали б себе називати не росіянами (ну які ж бо вони росіяни, коли їхній предок відособився від Русі, заперечив свій зв'язок з Києвом?), а владимирцями, до прикладу, чи залісцями.

 

Про відмінність, вже ментальну, від русів свідчить і погром Києва 1169 року. Звичайно чвари поміж руськими князями були і раніше, як і захоплення ними стольного міста також. Але бралось воно на списа для того, щоб сісти самому переможцю в ньому і правити всією Руссю. Інша ж мета була у Андрія Боголюбського, коли він почав збирати князівську коаліцію. До речі, чи не дивним виглядає те, що до її складу увійшли князі, які були нащадками або свояками половецьких ханів? До того ж на чолі зведеного війська Боголюбський поставив свого сина, онука половецького хана Аепи.

Характерно, що оборону міста очолив волинський князь Мстислав Ізяславович. Чому характерно? Можемо спостерігати початок формування нового центру руської сили. Зважаючи на те, що з часом Київ почав перетворюватись на скоріше формальний центр, як культурний, ідеологічний і історичний символ єдності Русі, «матір міст руських», центр релігійної влади - в різних куточках Руської держави почали формуватись інші центри сили.

 

Ну Боголюбського, як ми вже зрозуміли, сьогоднішні московські пропагандисти з повним правом могли б назвати сепаром. Новгородська земля, за відсутності сильної київської влади, почала дрейфувати в сторону балтійського світу. Тому волинські князі, як найближчі до Києва, з повним правом могли претендувати на його захист. Тим більше, що саме Мстислав Ізяславович на великокнязівському столі успішно боровся з половецькою загрозою, зібравши у 1168 році антиполовецьку виправу з 13 удільних князів.

Тож Мстислав Ізяславович, захищаючи Київ, по суті ставав уособленням боротьби Русі проти кочівників степу, провідниками яких і стали війська Боголюбського.

Закономірним став результат захоплення Києва. До речі саме захоплення сталось тому, що за давньою традицією та за неписаними правилами Русі, кияни вважали, що новий князь прийшов правити столицею, тому, побувши трохи в облозі, вирішили далі не мучити себе, і покластися на милість переможців.

 

Знову мене не покидає дивне відчуття схожості ситуації, коли чув до та й навіть на початку вторгнення Московії в Україну, що росіяни і українці «адін народ», що мета росіян «васстанавіть законную власть» і «нам нє нада чужих тєріторій». При цьому дехто з українців (та й не мало) цьому щиро вірив… Результат? Сьогодні - вщент зруйновані Маріуполь, Волноваха, Мар’їнка, Авдіївка, Бахмут; більше 850 років тому – «милість» заліських переможців виявилася такою, що Київ два дні піддавався небаченому доти спустошенню, в результаті якого не було зроблено винятку ні для кого: ані для жінок, ані для дітей.

Як пише літопис: «І грабували вони два дні весь город — Поділ, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування нікому і нізвідки: церкви горіли, християн вбивали, а інших в'язали, дружин вели в полон, силоміць розлучаючи з чоловіками їх, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І узяли вони майна множина, і церкви оголили від ікон, і книг, і риз, і дзвони з церков познімали … Запалений був навіть монастир Печерський святий Богородиці поганими, але Бог молитвами святої Богородиці оберіг його від такої біди. І був у Києві серед всіх людей стогін, і туга, і скорбота..»

 

Такого руйнування Київ, «матір міст руських», до цього не зазнавав навіть від половців.

Як тут не згадати спроби і сьогодні стерти з лиця землі все, що не є русино-українського на території України. Залісцям-владимирцям не потрібні люди, інші їм за ментальністю, їм потрібна територія, щоб мати можливість вважати себе нащадками чужої країни, в якій ніхто б не зміг вказати на їхню крадіжку.

 

Тож правий був радянський і російський історик Лев Гумільов, який говорив, що київський погром засвідчив про втрату серед населення східної Русі почуття етнічної та державної єдності з Руссю.

Та й чого б його не втратити цю, так до кінця і не сформовану, єдність, якщо заліська держава почала формуватись не на основі етнічної консолідації населення, а на базі посилення централізованої влади над етнічно різноманітним людом, використовуючи при цьому методи кочового степу.

 

Втім Київ так і не був підкорений залісцями. Андрій Боголюбський вже через чотири роки, 1173 року, змушений був знов посилати на його приборкання величезне, як на той час, військо (50 тис.), яке під Вишгородом було дощенту розгромлене русинами під командуванням Мстислава Ростиславича та луцького князя Ярослава Ізяславича. 

 

А наступного року Боголюбський був вбитий у Суздалі в результаті внутрішніх розборок.

 

Кінець агресорів, він здебільшого такий

Кілька слів про «легендарний», «найкращий» танк Другої світової війни, так -ще «символ Перемоги» (На жаль, матеріал мабуть більше для хлопчиків😊)

 

«Т-34 — самый массовый и, по мнению большинства специалистов, лучший танк периода Второй мировой войны. Свой первый бой Т-34 принял в июне 1941-го и вызвал шок у врага своим превосходством над всеми немецкими танками. Не в состоянии противопоставить ничего подобного, в Германии всерьез рассматривали вопрос о выпуске для Вермахта копии Т-34. Непрерывно совершенствуясь, Т-34 выпускался на протяжении всей войны и стал основным танком Красной Армии — символом Великой Победы» - так аксіоматично заявлялось і заявляється до цього часу як в роки СРСР так і російськими численними «маститими» істориками і диванними «фахівцями».

 

Чи так це?

Давайте подивимось. При цьому спробуємо порівняти Т-34 з його німецьким суперником Panzer III. Ці машини розроблялись приблизно в один період і є по суті аналогами за завданнями, які необхідно було виконувати на полі бою, хоча слід зазначити що Т-ІІІ все ж позиціонується більше як легко-середній танк.  

Виходячи з характеристик на папері - Т-34 явно краще. Навіть з відстані в півтора кілометри 76-мм бронебійний снаряд Т-34 має більшу пробивну силу, ніж Panzergranate 39 Panzer III з відстані в 100 метрів. Крім того, у нього була набагато вища вибухова сила, ніж у німецької 50-мм гармати. Зрештою, 50-мм снаряд був значно меншим і легше — близько 2 кг, тоді як 76-мм снаряд важив близько 6 кг.

Звичайно, слід додати, що у німців був і Panzergranate 40 — високошвидкісний бронебійний снаряд із вольфрамовим сердечником. На дистанції 100 метрів його пробивна здатність була вищою, ніж у звичайного снаряда і чим у Т-34 - тобто 94 мм. Тим не менш, це був спеціалізований снаряд, який зустрічався досить рідко. Поставки його у війська були вельми скромними, і більшість німецьких танків до літа 1941 отримало всього по п'ять снарядів цього типу.

Однак 1,5 км. на папері це зовсім не те що реально можливо на полі бою. Чому?

Оптика радянських танків була нижчою якістю, ніж у німецьких, тому ймовірність влучення була нижчою. Німецькі танки були оснащені оптичними прицілами з коефіцієнтом збільшення, аналогічним радянському. Однак зона огляду у Panzer III становила від 23,5 до 25 градусів, тоді як у Т-34 лише 14,5 градусів. Це означає, що з однакової відстані радянський баштовий стрілець бачив через приціл лише третину зони, яку бачив його німецький суперник.

Проблема посилювалася ще й тим, що радянський приціл пропускав лише 39% світла, був жовтуватого чи зеленкуватого кольору, часто з бульбашками повітря. В результаті при гарному освітленні радянські танкісти могли вести вогонь з відстані близько 800 метрів, тоді як німці з 1 500 метрів. Що вже казати за сутінки чи погану видимість. 

При чому це стосувалось фактично всіх членів екіпажу.  До речі в Т-34 члени екіпажу біли фактично смертниками. Лише два люки на 4 члени екіпажу, при цьому баштовий люк часто заклинювало в результаті… Отож.

Крім того, впоратися з відсутністю нормальних прицілів не вдавалося ніяк. Погана конструкція люків у Т-34 не дозволяла командирам танків їхати, висунувши голову. У результаті німці швидко адаптувалися. Влітку 1941 року в німецькій брошурі з інструкціями з протидії радянським танкам рекомендувалося стріляти по них зі звичайних кулеметів, починаючи з відстані 800 метрів, щоб змусити їх задраїти всі люки.

У Т-34, на відміну від Panzer III, не було тримісної  башти. Тому командирові Т-34 доводилося виконувати обов'язки, не пов'язані безпосередньо з управлінням танком або виявленням противника, що ще більше знижувало ефективність виявлення і взаємодії з іншими танками.  

Справді революційним було використання похилої броні в Т-34, що подвоювало її захисну ефективність без збільшення ваги машини. Але, що ж тоді, лише радянські інженери до неї додумались? Зовсім ні. Такий принцип захисту використовувався ще у Першій світовій війні (французький FT чи німецький A7V). Втім при конструюванні броньованої машини завжди доводиться робити вибір, оскільки, коли нахиляєш броню всередину, це зменшує об’єм внутрішнього простору, а значить менше місця для членів екіпажу і боєприпасів. Саме тому в Т-34 одним з недоліків вважалось довга перезарядка гармати. Спробуйте в тісному просторі розвернутись.

До речі, це впливало  і на розташування паливних баків (у бойовому відділенні), що явно не сприяло виживанню екіпажу у випадку враження. Так дослідженнями спецлабораторії наркомату озброєнь №101-1 у 1944 році за підсумками вивчення результатів боїв на Курській дузі влітку 1943 р. було встановлено: «Огляд комісією на базах СПАМ 72 знищених у ході боїв на Курському виступі бойових машин показав, що більшість із них (68%) знищено пожежею, що виникла внаслідок розгерметизації паливного бака та подальшого займання дизельного палива».  

Ще одна проблема була в тому, що в Радянському Союзі досить довгий час для лиття башт Т-34 використовувалася сталь не найкращої якості. Та й інші броньові листи та якість виготовлення Т-34 найчастіше були невисокими. Метод зварювання з проплавленням основного металу відрізнявся від німецького підходу і міг серйозно знизити якість броні.

При цьому через перегрівання броні навколо зварних швів і вигоряння в ній вуглецевих і легуючих елементів міцність броні падала в два-чотири рази. В результаті 37-мм бронебійні снаряди могли пробивати лобову частину корпусу перших Т-34 в районі носової перекладини і в інших місцях стику зварних частин. Іноді зварювання призводило до тріщин всередині броні.

Що ж у підсумку. Чи такий вже непробивний був Т-34 у 1941 році? Радянські статистичні дані про втрату Т-34 з червня 1941 року по вересень 1942 року свідчать: «4,7% з них підбиті 20-мм снарядами, 10% - 37-мм снарядами, 61,8% - 50-мм, 1% - 75-мм снарядами, 3,4% - 88-мм снарядами і 2,9% - 105-мм снарядами». Втім можливо 20-мм снаряди були саме тими 50-мм підкаліберними набоями з вольфрамовим осердям. Тим не менш бачимо, що основною силою знищення Т-34 була 50-мм гармата.

А що з мобільністю? Звертаємось до паперу. Максимальна швидкість Т-ІІІ  -  40 км/год., натомість  у Т-34  -  55 км/год. Окрім того у німця більше питомий тиск на грунт і менше співвідношення потужності на тонну (14 проти 18 к.с. у Т-34).

Але знову впираємось в нюанси.  У Т-34 були проблеми з повітряним фільтром і системами охолодження, і це обмежувало його можливості влітку. Наприклад, з 1941 по 1943 рік, коли температура повітря підіймалась вище 25 градусів, двигун Т-34 перегрівався через 12 хвилин роботи  на потужності в 400 кінських сил. У цих умовах він міг безперервно видавати лише 315 кінських сил, а це обмежувало швидкість танка стелею в 30 км/год.

Восени 1942 року американські інженери оцінювали конструкцію одного з радянських Т-34. Висновки були категоричні: «Перевірили очисник повітря. Тільки саботажник міг сконструювати такий пристрій. Фільтр з механічної точки зору виготовлений вкрай примітивно: в місцях точкового електрозварювання метал пропалено, що веде до витікання масла».

Окрім того великою проблемою, особливо на початку війни, була коробка передач. Водію доводилось переключати її обома руками, чи навіть ногами  і разом зі стрілком-радистом.  Тому часто на полі бою танк пересувався лише на першій швидкості і лише по прямій.  

В СРСР ніхто і ніколи не звертав увагу на комфортну роботу підлеглої популяції, в даному випадку танкового екіпажу.  У підсумку окрім самих людей страждала і ефективність виконуваної ними роботи. Зокрема так звана «підвіска Крісті» з однієї сторони давала певні переваги (додатковий захист за допомогою великих коліс, збільшений термін служби тощо), але займала більше місця в танку (а значить його було менше для екіпажу і боєкомплекту) і одною з головних проблем для танкістів була відсутність амортизаторів.  Але ж ми знаємо, для СРСР  - люди то не головне.  

Останній фактор, який безпосередньо впливає на результат бою – це комунікація. В теорії радянська система радіозв’язку видається кращою. Теоретична дальність зв’язку  - 25 км без руху і до 18 км. у русі, тоді як у Т-ІІІ  - до 3 км. у русі в голосовому режимі. Але фактично радіозв’язок був лише на одному танку з взводу (4 машини), інші користувались сигнальними прапорцями і ракетами. НУ так, спробуйте скористатись прапорцями в ході бою)) І це був разючий контраст з німецькими танками, які мали щонайменше приймач і таким чином могли отримувати накази, тоді як командири взводу і вище мали вже двосторонній зв'язок.

Поряд з цим радянська радіостанція 71-ТК-3, хоча теоретично мала заявлену дальність до 15 км, на практиці дальність в русі становила близько 6 км, і, як сказав один танкіст, „ця система складна і ненадійна”. Дуже часто виходила з ладу, і полагодити її було непросто.

У Т-34 система внутрішнього зв’язку обмежувалась командиром і водієм, хоча в реалі відомо, що командирові часто доводилось  управляти водієм за допомогою власного чобота). Один водій-механік, який воював на Т-34, згадував: «Зв'язок здійснювався ногами. Тобто у мене на плечах стояли чоботи командира танка. Він штовхав мене в ліве або праве плече, щоб показати, куди повертати. А якщо треба було зупинитися, він стукав мені по голові». Натомість в Т-ІІІ внутрішній зв'язок був у командира, водія, і радиста. А в 1941 році внутрішнім зв’язком був охоплений і навідник   

Серйозно в СРСР покращилися справи зі зв'язком лише у 1943 році, коли на 100% танків стали встановлювати досить сучасні радіостанції 9Р та переговорні пристрої ТПУ-3біс.

Тож бачимо у 1941 році результат був  явно не на користь радянського танку. А як було з кількістю? Перед початком війни СРСР лише у військах мав більше 1000 Т-34, тих самих найновіших і передових,  тоді як Т-ІІІ на Східний фронт було направлено у кількості 976, частина з яких були обладнані 37-мм гарматою.  

Як підсумок маємо найбільшу танкову битву в трикутнику  Дубно-Броди-Луцьк у червні 1941 р., в якій з радянського боку брало участь більше 3 тис. танків. При цьому лише Т-34 було за різними даними від  300 до 800 одиниць.  У боях приймали участь також і інші нові танки СРСР, такі як КВ-1 та КВ-2. Радянській танковій армаді, яка мала намір «наступати в напрямку Любліна», протистояли 800 німецьких танків та САУ, з яких нових PZ-III та PZ-IV – 450. Результат? Який може бути результат за відсутності будь якої керованості військами та узгодженості дій? А також відсутності розвідки, нестачі пального і боєприпасів. Та ще постійних вимог Москви «відкинути ворога за державний кордон», «ні дня спокою окупантам».

Тож безповоротні втрати радянських військ в битві - 2648 танків. Всього втрати Південно-Західного фронту в прикордонній битві (22 червня — 6 липня) - 4381 танк.

Безповоротні втрати в 1-ї танкової групи вермахту до 5 липня 1941 року — 85 танків (і 200 в майстернях); втрати 1-ї танкової групи в живій силі на 6 липня 1941 року 3 817 осіб, в тому числі убитими 905 чол.

На один підбитий німецький танк припадало 21 радянських.

Так, у подальшому до конструкції Т-34 було внесено ряд суттєвих конструктивних змін. Але головним  плюсом цієї машини була її простота у виготовленні і налаштований масовий випуск. Навіть спроби перейти на новіші моделі протягом війни, як то Т-34М, Т-43 чи Т-44, наштовхуючись на необхідність зупинки і переобладнання виробництв, обнулялись в зародку. Саме тому Т-34, постійно модернізуючись,  пройшов всю війну і став наймасовішим танком Другої світової. До речі Т-ІІІ був основою панцерваффе лише до початку 1943 року.

Ну і останнє. Т-34 став яскравим прикладом вирішення військових завдань радянською і загалом російською імперською владою, для якої люди були не найвищою цінністю. Вислів «баби нових народять», який часто приписується  «маршалу Перемоги» Г. Жукову, як його називає офіційна пропаганда, і прозваному солдатами «м’ясником», в дійсності  увійшов в російський мовний вжиток ще в роки російсько-японської війни. Тож втрати радянської бронетехніки з 1941 по 1945 рік складають 83500 одиниць, або 76,8% радянського ресурсу, що в 3,5 разів більше ніж німецької бронетехніки. Радянське командування продовжувало воювати кількістю, як техніки, так і людей.

Чи змінилось щось сьогодні? Про «м'ясні» штурми під Бахмутом, гадаю, знають всі.  Історія продовжується, і, як свідчать факти, росіян нічому не вчить.