Дем'я́н Ігнатович (також відомий як Многогрі́шний) (1621, Короп — після 1701, Селенгинськ) — 3-й очільник Лівобережної Гетьманщини (1668—1672)
Починаючи з Березневих статей Богдана Хмельницького міждержавні стосунки Московії і Гетьманщини підтримувались на основі договорів, що підписував новообраний гетьман з московським царем. Тобто висловлю припущення, що це були навіть не міждержавні договори, а договори про особистий васалітет гетьмана до царя, які поширювались на підвладну йому територію. Тому залежно від обставин «Статті» чи то посилювали вплив Московії на українські, підвладні гетьману землі, чи навпаки послаблювали.
Відомі наступні основні гетьманські статті:
Переяславські статті 1659 року Юрія Хмельницького
Батуринські статті 1663 року та Московські статті 1665 року Івана Брюховецького
Глухівські статті 1669 року Дем'яна Многогрішного
Конотопські статті 1672 року та Переяславські статті 1674 року Івана Самойловича
Коломацькі статті 1687 року Івана Мазепи
Решетилівські статті 1709 року Івана Скоропадського
«Рішительні (конфірмовані) пункти» 1728 року Данила Апостола.
16 березня є привід поговорити саме про Глухівські статті. Але перед тим доречно згадати Московські статті гетьмана Івана Брюховецького, оскільки вони у порівнянні з попередніми гетьманськими договорами з Московією значно обмежували політичні права України, посилювали її військово-адміністративну і фінансову залежність від московського уряду.
Так, зокрема, згідно з цим договором українські міста і землі переходили під безпосередню владу московського царя. Гетьманському уряду заборонялось вступати в дипломатичні зносини з іноземними державами. Обмежувалось право вільного обрання гетьмана, вибори якого мали проходити лише з дозволу царя і в присутності московських послів, новообраний гетьман мав приїздити до Москви на затвердження.
Кількість московських військ в Україні збільшувалась до 12 тис., причому український уряд зобов'язувався постачати їм власним коштом харчі. Військові гарнізони розміщувалися тепер крім головних полкових міст і в Полтаві, Кременчуці, Новгороді-Сіверському, Каневі і навіть на Запорожжі (у фортеці Кодак). Збирання податків з українського населення (за винятком козаків) покладалося на московських воєвод і всі збори мали йти у царську казну. Українська Церква переходила у підпорядкування Московському Патріарху. Фактично лише козацький стан зберігав свої автономні права.
А далі було сепаратне Андрусівське перемир’я 1667 року, в обговоренні умов якого українські посли брали участь лише в єдиному раунді 1660 року. У підсумку Андрусівський договір московитів з поляками порушив цілий ряд договорів московського царя з Богданом Хмельницьким, Юрієм Хмельницьким та Іваном Брюховецьким.
Тож повстання, що сколихнуло Україну, стало закономірним підсумком порушень Москвою попередніх "статей" та як протидія експансії Московії на Лівобережну Україну.
Людська природа прагне визначеності. Нам набагато комфортніше приймати якусь сторону, вважати когось виключно хорошим чи поганим. Це стосується і побутових відносин, і історичних постатей. Але в українській історії просто не має того, кого б можна було так оцінювати. Таким був і Дем’ян Ігнатович (Многогрішний), гетьман України, вибори якого були закріплені Глухівськими статтями 16 березня 1669 р.
З однієї сторони противник Андрусівського перемир’я і учасник антимосковського повстання, яке розпочалось під проводом Івана Брюховецького, був одним з перших полковників, які перейшли на сторону Петра Дорошенка, гетьмана Правобережної України, запропонувавши тому об’єднати обидва береги України під однією булавою. З іншої сторони мав власні амбіції на гетьманство, підтримані промосковськи налаштованою козацькою старшиною. Тож виходить гетьманську булаву він здобув за сприяння Москви. Але надалі вів активну переписку з правобережним гетьманом і в той же час підкорював Лівобережжя “не по-людському й по-тиранському вирубуючи людей”, - як свідчили сучасники.
Мабуть тому й сталась Руїна, що союзи часто створювались у боротьбі проти когось, а не на грунті спільних інтересів. Тому врешті внутрішні протиріччя часом брали гору.
Але ж сьогодні ми про Глухівські статті))
Дем’яну Многогрішному вдалось використати результати козацького повстання і факт наявності правобережного гетьмана для того, щоб дещо нівелювати умови Московських статей 1665 року.
Зокрема, згідно з Глухівськими статтями:
московські воєводи залишились лише в п'ятьох містах — Києві, Переяславі, Чернігові, Ніжині і Острі, де вони не мали права втручатись у справи місцевої адміністрації;
козацький реєстр встановлювався в розмірі 30 тис. осіб;
гетьман мав право утримувати 1 тис. осіб найманого війська (той самий полк компанійців, на який опирався Многогрішний в подальшому у своєму протистоянні зі старшиною);
податки збирались винятково козацькою старшиною;
Поряд з цим:
гетьману заборонялось вступати у відносини з іноземними державами;
значно обмежувався перехід селян у козацтво.
Втім і ці статті проіснували не довго. Вже у 1672 році по обранню нового гетьмана, Івана Самойловича, були підписані нові, Конотопські, статті, в яких до Глухівського списку додались 10 статей, що обмежували автономію Війська Запорізького.
Загалом, якщо підсумувати тенденцію до все більшої залежності українських земель від Московського уряду, необхідно відзначити, що ці процеси відбувались на фоні постійного протистояння: козацької старшини - намаганням гетьманів урізати її вольності і зміцнити свою абсолютну владу, Війська Запорізького низового - «городовим» козакам (козацтву Гетьманщини) і тому ж гетьману у тій же боротьбі за вольності.
Саме тому в цих ситуаціях досить часто московський цар здобував прихильників серед старшини, низовиків Запоріжжя, і практично завжди серед очільників української православної церкви, які бачили у взаємовідносинах царя і московської митрополії ідеальні для існування церкви стосунки.
Ось так, за півстоліття існування Української державності у другій половині ХVІІ ст. відбувся процес її поглинання Московією. Так, завдяки зрадам союзників, але й завдяки внутрішнім чварам.
Немає коментарів:
Дописати коментар